Her arrival in Elos had been confusing. She still had no clue why or how it had happened. Ancient magic, perhaps? Or a botched demon summoning? Either way, it felt real. It was real. By now, there was no way for her to deny it.
Її приїзд в Елос був бентежним. Вона й гадки не мала, чому і як це сталося. Можливо, давня магія? Або невдалий виклик демона? Так чи інакше, це було по-справжньому. Це було по-справжньому. До цього часу вона вже не могла цього заперечити.
The explanation Ilea liked the most was the simple idea of an accident. A shift in the fabric that connected her old universe to this one. It didn’t feel like she had been chosen. There was no ring to destroy, no deity asking Ilea to do their bidding. She was just stranded here, to do as she thought best.
Пояснення, яке найбільше сподобалося Ілеї, полягало в простій ідеї про нещасний випадок. Зрушення в тканині, яка пов'язувала її старий всесвіт з цим. Не було відчуття, що її обрали. Не було персня, яке можна було б знищити, жодного божества, яке б просило Ілею виконати їхнє прохання. Вона просто застрягла тут, щоб робити те, що вважала за потрібне.
For months she had trained alone in that stone chamber, her Meditation and Reconstruction skills the only things that had kept her from going mad. She smiled a little at the memory.
Протягом кількох місяців вона тренувалася на самоті в цій кам'яній камері, її навички медитації та реконструкції були єдиними, що не давало їй збожеволіти. Вона трохи посміхнулася при згадці.
Dungeons, monsters, necromancers, and a road trip had landed her here. In a dark cave accompanied by a group of survivors who had lost friends and companions to ancient machines guarding their lost city, long forgotten by their likely once proud owners.
Підземелля, монстри, некроманти та подорож привели її сюди. У темній печері в супроводі групи тих, хто вижив, які втратили друзів і компаньйонів через стародавні машини, що охороняли їх загублене місто, давно забуте їхніми, ймовірно, колись гордими власниками.
More interesting than fast-food, that’s for sure.
Цікавіше, ніж фаст-фуд, це точно.
A slight smile quickly crossed her face and faded again.
Легка посмішка швидко промайнула на її обличчі і знову згасла.
“What are you gonna do after this?”
— Що ти будеш робити після цього?
Lorcan had been walking quietly next to her up until he posed the question. He was wearing his helmet, but the whole ensemble looked much worse for wear since the Praetorian battle. He would likely have to give it in for extensive repairs or even get a new set altogether. Ilea’s group was still wearing the dwarven armor she had given them, but reclaiming it was the last thing on her mind at that moment.
Лоркан тихенько йшов поруч з нею, поки він не поставив запитання. Він був одягнений у шолом, але весь ансамбль виглядав набагато гірше з часів преторіанської битви. Швидше за все, йому доведеться віддати його на капітальний ремонт або навіть взагалі придбати новий набір. Група Ілеї все ще носила гномські обладунки, які вона їм дала, але повернути їх було останнім, про що вона думала в той момент.
“I don’t know,” she said. She walked on quietly for a couple of minutes. “Travel more. Not get caught up in any more expeditions.”
— Не знаю, — сказала вона. Пару хвилин вона спокійно йшла далі. "Більше подорожуйте. Більше не зациклюватися на експедиціях».
“You’re not responsible for any of them, Lilith. They all chose to come here, knowing the risks,” he said calmly.
— Ти не відповідаєш ні за кого з них, Ліліт. Вони всі вирішили приїхати сюди, знаючи про ризики", - спокійно сказав він.
“Yet it hurts.”
— І все ж таки боляче.
“Yet it hurts,” he agreed before the two fell back into their mutual silence.
— І все-таки це боляче, — погодився він, перш ніж вони знову замовкли.
After a few minutes passed, Ilea spoke again. “I’ll need some time alone, outside of cities. Maybe try out my wings a little more…” She smiled as she said it. The thought of soaring through the skies was an enticing one after all.
Минуло кілька хвилин, і Ілея знову заговорила. "Мені знадобиться деякий час на самоті, за межами міст. Може, ще трішки спробуй мої крила..." Вона посміхнулася, коли сказала це. Зрештою, думка про те, щоб злетіти в небі, була привабливою.
“Can’t say I don’t envy you,” Lorcan said.
— Не можу сказати, що я тобі не заздрю, — сказав Лоркан.
“What about you? What’s your story? And where to from here?”
— А що з тобою? Яка ваша історія? І куди звідси?
“That’s a tale for another day, Lilith, should we meet again. For now, like you, I will take some time off. As much as we lost many in this endeavor, we’ve gained quite a wealth of information and goods. Though much of it is still down there, we know where to get it. The Praetorians will likely return to their resting place after a while. It won’t be me going back down there though…”
