«А справа в тому», — продовжував той, — «що я хотів дещо з тобою обговорити. Але насамперед я хочу, щоб ти зрозумів: Біберман не знає, що я тут. Він мене до цього не підбурював. Власне кажучи, він, мабуть, звільнив би мене, якби знав, що я збираюся сказати, але… Господи ти боже мій, Річарде, це ж сімейний готель, якщо ти розумієш, про що я». Це «господи ти боже мій, Річарде» нагадало Премінгеру тих професійних співробітників ХСМЛ[153] у фірмових футболках, що ставляться до своєї божби свідомо та ощадливо. «Те, що сталося вчора, чесно кажучи, могло би вбити такий маленький готель, як цей. Десь у великому, такому, як “Гроссінгер”, це нічого б не значило. Це проковтнули б непомітно, правда ж? Ти можеш сказати, що це взагалі не моя справа, але Біберман добре до мене поставився, і я не хочу бачити його в халепі. Він забрав мене з клубу в Джерсі й привіз сюди. Я не збираюся хаяти свою професію, але треба дивитися правді в очі: можна дожити до старості, так і не піднявшися в шоу-бізнесі вище за Гудзон-театр. Він одного разу побачив мій матеріал, йому сподобалося, він сказав, якщо я поїду з ним, то зможу потім переробити щось із кращого на мюзикл, наприклад. І він дотримав свого слова. Свобода дій. Необмежена. Абсолютно необмежена, Річарде. Ну, ти сам знаєш, ти ж чув ці комічні арії з речитативом. Це добрий матеріал, хіба ні? В горах такого не почуєш. Воно, звісно, непристойне, але талановите, правда ж? Ця шалена Естелла не вміє співати, в неї немає класу, ми обидва це знаємо, але матеріал є, так? Він є». Він вважав, що всі тільки й мріють взяти його на роботу.
«І що?» — спитав Премінгер.
«Гаразд, — сказав соціальний директор ніяково, — я піду, а ти одягайся. Я тільки хотів сказати — ти ж знаєш, як я ставлюся до цього дядька, тому й попереджаю тебе, що можуть бути якісь розмови. Ну, там місіс Франкель і все це збіговисько… Якщо щось почуєш, затуляй їм пельку, зрозумів? Пояснюй їм». Він повернувся й пішов до дверей.
Премінгер хотів спитати «Що пояснювати?», але було вже пізно. Соціальний директор уже вийшов. Було чутно, як у коридорі він стукає до сусіднього номеру. Там щось зашурхотіло, й за мить хтось підійшов до дверей. Премінгер почув рипіння ручки та дверних петель, нутряне зітхання дерева, коли двері розчинилися навстіж, і вступне мурмотіння соціального директора, який щось нерішуче пояснював і вибачався. Намагаючись розібрати слова, Премінгер помітив, як голос директора змінюється, стає гучнішим і впевненішим і зрештою набуває того тону дешевої конспіративності, який був його лінгва-франка[154]. «Між нами кажучи…» — мабуть, говорив він тепер, хитрувато підморгуючи й, можливо, навіть торкаючись пальцем грудей співбесідника.
Премінгер знову відкинувся на подушку, забувши про соціального директора. За кілька хвилин він почув довгий голосний дзвінок — друге запрошення до сніданку. Це було останнє попередження готелю «Біберман», і знову в ньому була чутна настирливість пожежної тривоги. Одного разу він сказав Нормі: якщо в готелі станеться пожежа й вони ввімкнуть пожежну сигналізацію, постояльці, згідно зі своїм умовним рефлексом, вирушать до їдальні. Ну, його з ними, в усякому разі, не буде, подумав Річард Премінгер, готельний одинак. Вони ходили, грали, їли у неймовірній згуртованості, з підозрою і навіть страхом дивлячись на тих, хто тримався осібно, хто вибачався й відмовлявся. Вони навіть у кіно до міста їздили групами осіб по десять. Він бачив, як вони набивалися в мікроавтобуси, а в кінотеатрі передавали одне одному по рядах шоколадні батончики, пакетики з арахісом, жувальну гумку. Разом із Нормою він потім спостерігав за ними в кав’ярні з морозивом, де вони були схожі на почесних гостей на весільному бенкеті, сидячи за столиками, які офіціант зсунув разом на їхню вимогу. Якби було можна, вони й коханням займалися б усі разом в одному великому ліжку, зітхаючи між кульмінаційними моментами: «Хіба не чудово? Гей, народе, хіба не чудово?».
Він вирішив дозволити собі невеличку ексцентричність — знехтувати попереджувальним дзвінком і не піти на сніданок. В нього виникло якесь знайоме відчуття, воно було в нього вже кілька ранків поспіль, й він боявся, що воно розвіється. Це було відчуття глибокого, справжнього задоволення — як тоді, коли прокидаєшся й тобі не треба йти до ванної. Спочатку він поставився до цього з підозрою, як до якогось симптому старої хвороби, що раптом повторився. Але потім йому вдалося визначити його. Це було відчуття з дитинства: так прокидаються хлопчики — миттєво, цілком, з усвідомленням якогось нового факту в своєму житті. Якщо висловити це одним словом — він був збуджений.
