І ось він почав свою ранкову інвентаризацію самого себе. Таким був його спосіб іти в ногу зі своєю географією. Спочатку він спробував визначити джерело свого нового відчуття, але крім того очевидного факту, що він уже не в армії і повернув собі те, що інші назвали б його свободою, він насправді нічого не зрозумів. Але він знав, що йшлося не просто про свободу або принаймні не про цей тип свободи. І не про його плани на майбутнє, бо він їх не мав. Але, обмірковуючи це, він почав потроху усвідомлювати можливу причину свого задоволення. Його плани щодо себе були туманні, але він був молодим і здоровим (у готелі літні чоловіки напівжартома пропонували помінятися з ним місцями). Йому треба було лише дозволити чомусь відбутися, чомусь несподівано трапитися. Нічим не зв’язаний, він міг просто повільно дрейфувати, поки не натрапить на свою долю, як щаслива жертва корабельної аварії натрапляє на уламок щогли. Це скидалося на ще одну з тих мандрівок до дивних міст, які він полюбляв. Він ніколи не захоплювався природою. Здолати гірський хребет він міг лише в тому випадку, якщо на іншому боці було якесь місто, а водний простір — якщо він завершувався портом. У містах він міг вирушати до старих кварталів, до нетрів або заводських районів, проходити повз залізничні товарні станції на шляху до відкритих усім вітрам околиць, де з вікон у розпачі визирала біднота. Він міг заходити в їхні обшарпані під’їзди й роздивлятися імена на поштових скриньках. Одного разу, коли він у сутінках блукав серед якихось нічліжок, де з дверей на нього із незворушним виглядом витріщалися волоцюги, хтось схопив його за руку. Повернувшись, він побачив старого жебрака, який уп’явся в нього недобрим поглядом. «Дайте грошей», прохрипів старий придушеним голосом. Премінгер завагався й побачив, як кулак старого став повільно й загрозливо наближатися до нього. Він подумав, що зараз його вдарять, але стояв нерухомо й чекав, що буде далі. За кілька дюймів від його обличчя кулак розтулився, перевернувся й перетворився на простягнуту долоню. «Грошей», сказав старий. «Благослови вас Бог, сер. Допоможіть старій людині. Допоможіть мені. Допоможіть». Премінгер пам’ятав, як дивився в цю долоню. Вона була м’яка, неймовірно млява — рука (дивна річ!) багатої людини. Волоцюга почав скиглити якусь історію про змарноване життя, про згаяні можливості, про якісь втрати та помилки. Премінгер слухав, як зачарований, весь час дивлячись у цю долоню, яка так і залишалася в кількох дюймах від нього. Нарешті рука старого затремтіла, ще більше наблизилася до нього, а потім, знову стулившись, безпорадно впала вздовж його тіла. Премінгер був у захваті.
Розмова в сусідньому номері на мить припинилася. Потім хтось підсумував сказане, і чийсь приємний голос погодився. Угоду було укладено. Двері відчинилися, й соціальний директор, посвистуючи, вийшов у коридор.
Невдовзі Премінгер почув у коридорі інші голоси. Це були, мабуть, постояльці, що йшли на сніданок. Він знову відчув задоволення від своєї ексцентричності й посміхнувся ідеї спробувати продемонструвати її Біберману (він подумав про корт для шафлборда[155] та тріщину в цементі, яка вигиналася там, мов норовлива літера S, біля ледь помітних, знебарвлених цифр, про обтріпані окрайки на тенісних сітках й іржу на ланцюгах, які їх тримали, про потинькований головний корпус, який, мабуть, завжди виглядав анахронізмом, недоречним серед цих зелених, розкішних гір). Це було трохи схоже на спробу бути ексцентричним у Коні-Айленді[156]. Він знав, що деякі місця продають убогість за високими цінами; тут же ви розраховували на знижку.
Премінгер бачив вирази облич гостей, коли вони виходили з готельного автобуса. Вони приїжджали, зраджуючи самих себе, сповнені сумнівів, не впевнені у своїх шансах, із болісною надією на зміни, на якийсь несподіваний поворот фортуни. Згодом вони жартували над цим. Чого можна було очікувати, питали вони, від гори, де на вершині немає ні Бронкса, ні Брукліна? Сам Премінгер знав, навіщо приїхав. Він чув обнадійливі історії про знуджених гарячих матусь, про жадібних до чоловіків тіточок, про секретарок на останній стадії дівоцтва…
В армії він знав хлопця на ім’я Філ — шахрая-аматора, який прагнув стати професіоналом і дивився на гори, як свого роду візіонер. Премінгер згадував одну розмову із ним, коли одного вечора під час початкового курсу військової підготовки вони сиділи в крамниці військової бази, втішаючись безалкогольним пивом. Філ спитав його, що він збирається робити після армії. Премінгер був змушений відповісти, що не знає, й Філ подивився на нього із сумнівом. Він не міг зрозуміти, як можна не підготуватися до таких важливих речей. Премінгер поставив йому те саме запитання, очікуючи почути якусь зворушливу казочку про вечірню школу, але Філ здивував його, виклавши ретельно розроблений план. Йому потрібен був лише кадилак.
«Кадилак? — спитав тоді Премінгер. — А де ти візьмеш гроші?».
«Ні, ви тільки послухайте! Ти що думаєш — я завжди був в армії?».
«А чим ти раніше займався?».
