Хлопець здавався розчарованим. «Послухайте, — раптом сказав він, — я хочу вниз. Я до такого не звик. Скільки я, на їхню думку, маю стирчати тут?». Попри всю дратівливість, його голос виказував справжню нагальну потребу. Премінгер приписав це приниженості хлопця, відчуттю провини через те, що його виявили, та жаху, який він не міг втримати у собі. Нечесно було дозволяти хлопцеві далі викривати себе в хибній думці, нібито все вже про нього відомо. Премінгер не бажав чути більше, але хлопець вже знову заговорив. «Я не звик до такого, — сказав він. — Я говорив містерові Біберману на початку літа, скільки мені років. Він знав, що мені шістнадцять. Тому я й отримував лише дві сотні. Тоді це було нормально».
«Дві сотні?».
Хлопець замовк і пильно подивився на Премінгера — можливо, порівнюючи сили. Немовби виявивши слабкість Премінгера й вирішивши скористатися цим, він подивився на його коліна. Премінгер живо відчув цей погляд.
«Ще хто-небудь знає?» — різко запитав Премінгер.
«Місіс Франкель, мабуть», — відповів хлопець, все ще не підводячи очей.
Премінгер змінив позицію, посунувшись трохи вбік. «Вона сьогодні їде додому, — сказав він. — Я бачив її цього ранку. Вона нічого не сказала». Цей таємничий стиль розмови йому не подобався. Він трохи нагадував комічне спілкування між гангстерами в не дуже добрих фільмах: чоловік стоїть, притулившись до будинку; хтось іде повз; чоловік киває спільникові, що вештається поруч; спільник опускає очі й проходить далі.
Премінгер вирішив продовжити свою прогулянку. «Слухай», — сказав він хлопцеві, — я піду далі вгору цією стежкою». І одразу почав рухатися вниз, до «Бібермана». Він зрозумів свою помилку, але відчував, що хлопець пильно дивиться на нього. Він поміркував, чи не виконати якийсь удаваний маневр — наприклад, зробити вигляд, нібито йому треба пройти кілька кроків, аби краще роздивитися, що там робиться внизу, а потім повернутися на стежку. «Та якого дідька!» — подумав він втомлено. Він чув, як хлопець іде за ним.
Кілька камінців, зачеплених хлопцем, вдарили Премінгера по гомілках. Він дивився, як вони котяться далі схилом. Хлопець наздогнав його.
«Я теж іду вниз», — сказав він, немовби Премінгер вирішив за них обох. Стежка звузилася, і Премінгер відчув переваги того, що рухається попереду хлопця. Він спускався швидко, зосередивши всю увагу на крутому схилі. Позаду нього хлопець продовжував теревенити. «Йому був потрібен хтось на сезон. Було Четверте липня[160], а в нього нікого не було. А в мене двоюрідний брат працює на кухні. Він мені сказав. Містер Біберман знав про мій вік. Я сам йому сказав. А він: “До чого тут вік? Тут ніхто не тоне”. І я відпрацьовував прийоми у своїй кімнаті». Стежка розширилася, і хлопець пішов поряд. Він підлаштовував свій крок під Премінгера, й вони дійшли до низу пагорба разом.
Далі Премінгер побіг уперед підтюпцем, але швидко втомився, зупинився й знову перейшов на звичайний крок. Хоча хлопець і не біг за ним, Премінгер знав, що він недалеко позаду й усе ще йде за ним. Він навмисно попрямував до одного зі столиків на галявині біля «Бібермана», збираючись потім обернутися до хлопця й попросити його принести щось попити. Він надто пізно помітив, що прямує до столика, за яким сидить місіс Франкель, — її затуляла від нього велика пляжна парасолька, встановлена над столиком. Премінгер розумів, що є лише один спосіб уникнути її близькості — зробити крутий віраж, але, пам’ятаючи про хлопця позаду й про свою похибку на пагорбі, він вирішив не ризикувати й не робити ще одного дивного руху. Що як хлопчина теж поверне за ним, подумав він. Вони опиняться разом самі на полі для гольфу. І він ніколи його не позбудеться. Повагавшись між Франкель і хлопчиною, він обрав Франкель, бо вона не потребувала порад.
Місіс Франкель у своєму спекотному, товстому міському вбранні, дивилася на Премінгера як жінка, яку щойно сфотографували для недільного додатку («Місіс Франкель — на фото вона сидить під вирощеним нею двохсотфунтовим грибом — заявила…»). Але коли він підійшов ближче, то побачив, що для додатків вона геть не годиться. Її ноги, витягнуті вперед, надавали їй вигляду дами, неймовірно втомленої після невдалої подорожі по крамницях у центрі міста. В неї був похмурий і замислений вираз обличчя. Для місіс Франкель це була незвичайна поведінка, і Премінгер на мить зупинився біля неї. Вона дивилася прямо вперед, в напрямку басейну, який втратив свій сенс.
