Під час цієї промови Премінгер відчув натяк на знайому паніку. Він впізнавав ці жести, цей голос, який втягував його в змову. Хай місіс Франкель іде до біса, подумав він. Але краще не казати цього. Це було б жестом із його власного боку. Він прокладатиме собі шлях у житті не руками.
Місіс Франкель все ще говорила на тих самих підвищених тонах, яким Премінгер не дуже довіряв. «Яке нахабство! — сказала вона. — Так ось, можете мені повірити — йому це не зійде з рук».
У вікні за кріслом місіс Франкель раптом з’явився Біберман. Його величезна голова, здавалося, заповнила все вікно. Обличчя в нього було сердите, але заговорив він лагідним голосом. «Я вас прошу, місіс Франкель. Я вас прошу», — сказав він примирливо. Премінгер продовжив свій шлях до їдальні.
Всередині помічники офіціантів ще прибирали столи. Він підійшов до одного з них, попросив принести каву й сів за один із прибраних столів. Хлопець ввічливо кивнув і пішов через широкі брунатні хитні двері до кухні. Двері він штовхнув сильно, і на якусь мить Премінгер побачив інтер’єр світлої кухні і стару жінку, Біберманову куховарку, яка сиділа на високому табуреті з цигаркою в зубах й лущила горох. Двері швидко зімкнулися, але за секунду внаслідок інерції знову розчинилися назовні, і він ще раз побачив жінку. Тепер вона повернула голову й дивилася на помічника офіціанта. Двері знову швидко зійшлися, як жорстка театральна завіса.
Премінгер повернувся й на протилежному боці обідньої зали побачив Норму. Вона тримала в руці цигарку, пила каву й дивилася на нього. Він перейшов до неї. «Доброго ранку, — сказав він, сідаючи. — Ну і ґвалт тут сьогодні».
«Привіт», — сказала вона.
Він нахилився через стіл поцілувати її. Вона трохи відсунула голову, і йому вдалося лише торкнутися її щоки. В момент цього невдалого руху він немовби побачив себе збоку: наполовину підвівшись зі стільця, нахилившись через захаращений стіл, він виглядав, як незграбний стрибун у воду на краю трампліна.
Здивований, він різко сів назад. Знизав плечима. Розломив булочку й виколупав з неї середину. «Місіс Франкель їде», — сказав він, трохи помовчавши.
«Так, — сказала Норма, — я знаю».
«Катскільський[157] мінітмен[158]», — сказав він, посміхаючись.
«Що такого смішного в місіс Франкель?».
Премінгер подивився на неї. «Нічого. Ти маєш рацію. Одного дня, після того, як вщухла би ця справа з Ліндою Голдстоун, вона добралася б і до нас».
«Вона нічого не може сказати про нас».
«Так, — сказав Премінгер. — Гадаю, що ні».
«Справа Голдстоун… — сказала Норма. — Загинула маленька дівчинка».
«Так».
«Справа, — сказала вона. — Така собі справа».
Він уважно подивився на неї. Її обличчя нічого не виражало. Чого вона хотіла від нього — якоїсь заяви?
«Гаразд, — сказав Премінгер. — Окей. Справа Голдстоун — перепрошую, трагедія Голдстоун — полягає лише в тому, що Голдстоун втопилася. Норма, це був нещасний випадок. А всі продовжують поводитися так, немовби тут є якийсь підтекст. Навіть ти. Я вважаю, що найгірше зараз — ну, крім батьків, зрозуміло, — Біберману. Він єдиний, кому ще є що втрачати. Це може вдарити його по кишені, а для такої людини, як він, це може бути смертельним ударом».
Норма подивилася на нього так, немовби він дав їй ляпаса. Це все лукавство — цей її шок, подумав він, це лукавство. Чиясь вразливість завжди ставить вимоги перед стороннім спостерігачем. Рознощик-даго[159], в якого розсипалися яблука, п’яний, що, хитаючись, іде повз, відлупцьований дивак, новоспечена вдова, що волає біля відчиненого вікна, — їхня безпорадність агресивна, їхній відчай бутафорський. Чого вони хочуть? Вони схожі на дітей, що кидаються до своїх іграшок, машинок, олов’яних солдатиків, керуючи ними, відтворюючи голосом звуки битви й вистукуючи на барабані попередження про небезпеку.
Він був у купальних трусах. На ногах — військові напівчеревики-«оксфорди», в яких він звільнявся з армії. Він так поспішав забратися звідти, що не встиг купити іншого взуття — хоча б кросівок, більш доречних для післяобідніх сходжень на кшталт цього — на високий пагорб позаду готелю «Біберман».
