«Це дивно, — сказала вона, повертаючись до Премінгера. — Маленька дівчинка». Він ще ніколи не чув, щоб вона розмовляла так тихо. «Ви її бачили? Вона була немов якийсь шматок картону, на якому намальована дитина. Це просто жахливо, — сказала місіс Франкель. — Щоб таке трапилося тут? У горах? Просто граючись? Гаразд, коли дитина хворіє, це теж жахливо, але маленькі діти хворіють, і буває, що нічого не можна вдіяти, й дитина помирає». Премінгер був не впевнений, що вона розмовляє з ним. «Але тут, у горах, куди приїжджають розважитися, щоб таке сталося тут? Це нечуваний жах — такі речі». Вона дивилася прямо на Премінгера, але він знов-таки не був упевнений, що вона його бачить. «Ви бачили матір? Ви бачили переляк в очах цієї жінки? На кшталт “ні, такого не може бути”. Я була там. Дитина хотіла морозива, а мати сказала їй, що в неї губи вже сині, треба виходити з води. Вона відвернулася на мить — лише на мить, а коли знову повернулася… — Місіс Франкель знизала плечима. — Скільки вона могла пробути під водою — п’ять секунд, десять? Хіба басейн — це океан, що треба було її відшукувати? Ні, рятувальнику важливіше було розмовляти зі своїми подружками, а почувши крики, підняти очі й волати: “Що? Що? Де? Де?” Хто за це відповідає? — спитала вона Премінгера. — Бог? Ми ж не дикуни. Шукаймо відповідальних десь ближче».
Він переступав з ноги на ногу під її пильним поглядом. Вона знову повернулася до своєї громоподібної колоратури, й за це він був їй вдячний. Вона знову була у своєму репертуарі, і її надгробна промова, чи як там її назвати, була лише свого роду інтерлюдією — так, немовби ця жінка переводила дух, не припиняючи говорити, а тільки притишуючи голос. Проте її запитання повисло в повітрі. Він не бажав на нього відповідати, але цим людям було, схоже, байдуже до цього. До того ж зрештою він міг виступити свідком на тій стороні, в яку вірив.
«Гаразд, місіс Франкель, — сказав він. — У чому справа? Весь ранок ви натякали на якусь страшну таємницю. Вона в тому, що рятувальник не досить дорослий?». Премінгер сказав це гучніше, ніж збирався. Він чув свій голос, немовби слухав запис, не пам’ятаючи, щоб він його робив. «Саме це вас непокоїть? Саме це є вашим маленьким секретом, яким ви вирішили поділитися з усіма? Ну так розслабтесь — це не секрет. Всі про це знають. Дуже шкода, але навіть якби хлопцеві було одинадцять, а не шістнадцять, дівчинка все одно втопилася б».
«Рятувальнику лише шістнадцять?» — спитала жінка. Неймовірно, щоб вона цього не знала. Вона мала здогадатися, мала це підозрювати. Саме це мало бути причиною її обурення. «Рятувальнику лише шістнадцять?» — повторила вона. Це було занадто. Він не міг бути першим, від кого вона про це довідалася. «Лише шістнадцять?» — торочила вона.
«Я не знаю, скільки йому, — схаменувся Премінгер. — Не в цьому суть. Це був нещасний випадок. Яка різниця, скільки йому років?». Тільки тепер він усвідомив, що хлопець не пішов від них — він стояв футах у двадцяти й слухав. Премінгер згадав, що вранці бачив Бібермана у тій самій ситуації — голова низько схилена від ніяковості, а буфером від ворогів слугує соціальний директор. Хлопець чекав від Премінгера подальшого захисту.
Однак Премінгер безтурботно змінив тему. Без видимих причин він почав розповідати місіс Франкель про щойно здійснену ним прогулянку, про свої туманні плани на майбутнє. Вона ввічливо слухала й навіть раз чи два кивнула, погоджуючись із його словами. Так він провів із нею хвилин десять, але коли збирався вже йти, впіймав гнівний погляд місіс Франкель. «Нам усім краще звідси забратися», — сказала вона.
Він лежав поруч із Нормою позаду зачиненого тенісного корту. Спостерігав, як крейдяно-срібне світло місяця розсипається й холодно та повільно пересувається галявиною. Вже чверть години як вони не розмовляли. Він не знав, чи вона заснула. Земля була вологою. Він шкірою відчував під підстилкою вечірні випаровування. Її очі були заплющені, й він знову ліг на спину і став дивитися в небо.
Галявина була безлюдною: останній виїзд відпочивальників відбувся зовсім недавно, цього вечора; останні автівки з міста повернулися назад. Премінгер думав про Бібермана, самого біля басейну, і перед ним усе ще стояло жахливе обличчя цього старого чоловіка, коли він махав гостям, що від’їжджали, й робив вигляд, що вони повертаються додому лише внаслідок природного завершення відпустки.
Він витяг травинку з-під підстилки.
«Нездара», — сказав він.
Норма поворушилася, щось пробурмотіла. Премінгер майже не почув її.
«Він стояв у дверях і махав їм. Він потискав їм руки й говорив, що збереже за ними кімнати. Він навіть сказав коридорному, куди все покласти, — Премінгер розірвав травинку навпіл і викинув одну половину. — Нездара. Мені було соромно за нього».
