Премінгер став одягатися, але помітив, що вікно в його кімнаті на першому поверсі відчинене. Він боязко наблизився до нього й потягнув за мотузку жалюзі, аби спрямувати сонячне світло вниз. Побачивши чималу групу пожильців, що стояли поряд із порожнім басейном, він завмер. Він пам’ятав таємничі попередження соціального директора й трохи здригнувся, мимоволі згадавши ту ніякову й болісну сцену, яка вчора шокувала їх усіх. Чи не це було причиною того нового збудження, з яким він прокинувся, запитував себе Премінгер.
Він навіть трохи знав цю дитину: дівчинка з матір’ю сиділи за сусіднім столом у їдальні. Одного разу він звернув увагу Норми на це гарненьке дівча. Смерть дівчинки і відчайдушний лемент її матері (вона недоладно трусила перед собою складеними долонями, немов гравець у кості) налякали його. Він прибіг із тенісного корту з ракеткою в руках. Перед ним були блискучі на сонці спини інших відпочивальників. Він протиснувся крізь них, допомагаючи собі ракеткою, й опинився на внутрішньому боці цього кола, але, побачивши посиніле обличчя дівчинки в обрамленні мокрого жовтого волосся, що пристало до нього, відсахнувся, піднявши ракетку перед обличчям, щоб захистити очі. Він не міг вибратися назад, бо позаду тіснилися люди, і тому безпорадно відвернувся й був змушений дивитися, як місіс Голдстоун, мати дівчинки, запитує кожного, чому це трапилося, благає, обвинувачує, а потім мовчки знову повертається до дівчинки, схиляється над нею й дає їй ляпаса. Він чув жахливо спокійний голос, коли вона шпетила мертву доньку: «Прокидайся. Прокидайся. Прокидайся». Він дивився на матір, що сиділа над дівчинкою навпочіпки, — непристойно, як людина, що спорожнюється в лісі. Вона безнадійно опиралася пожежникам, які прийшли забрати дівчинку, а коли вони її унесли (її тіло гротескно підстрибувало на ношах), він побачив, як мати намагається обійняти мокрий слід від тіла дитини на цементі. Коли люди, що скупчилися навколо неї, демонструючи своє співчуття, простягали руки, щоб утішити її, вона відверталася.
Премінгер відступив від вікна. Кілька людей з учорашніх знову були там. Боже мій, подумав він, вони влаштовують спектакль.
Він упізнав серед цих людей місіс Франкель. Вона була у своєму міському одязі й виглядала розпареною і незугарною, стоячи поряд із порожнім плавальним басейном готелю «Біберман». Вона, схоже, запекло сперечалася, у своєму збудженні забувши про великий ридикюль, що висів у неї на руці й неймовірним чином повторював усі її розлючені рухи. Сонце потрапляло на грані камінців її важкого браслету й кидало яскраві відблиски в очі Премінгеру, коли вона вказувала в напрямку басейну. Він не знав, про що вона говорить, але досить легко міг це собі уявити, бо чув її наскоки раніше. Вона була схожа на представницю якоїсь політичної партії, що завжди перебуває в опозиції.
За мить Премінгер помітив ще щось. Позаду збудженого натовпу, що зібрався навколо місіс Франкель, він побачив Бібермана, який стояв осторонь зі схиленою набік головою й виразом стривоженої зосередженості на обличчі. Він мав вигляд захисника, змушеного вислуховувати в іноземному суді свідків, мови яких не розуміє. Поруч із ним стояв соціальний директор, насуплений, як роздратований адвокат.
Премінгер повернувся й продовжив одягатися.
Коли він підійшов до головного корпусу, інші завершили свій сніданок і вже перебували на позиціях, які мали допомогти їм дотягнути до обіду. На довгій веранді перед головним корпусом, у затінку, люди сиділи у важких плетених кріслах-гойдалках і грали в карти. Вони тихо розмовляли хрипкими голосами, й час від часу їхнє бурмотіння переривалося гучними оголошеннями масті. Премінгер уже відчував в’язку, як сироп, густоту довгого літнього дня. Він піднявся сходинками й уже заходив усередину, збираючись випити кави, коли побачив місіс Франкель. Вона розмовляла з жінкою, яка зосереджено слухала її. Він хотів прослизнути повз них, не заговоривши із нею, але вона вже помітила його. Вона дивилася йому в очі й не відверталася. Він кивнув. Вона один раз повільно нахилила голову вперед — так, немовби вони з Премінгером були співучасниками якоїсь великої таємниці. «Доброго ранку, місіс Франкель», сказав він.
Вона похмуро привіталася з ним. — «Залишилося недовго, так, містере Премінгер?».
«Що недовго?».
Якимось туманно-обвинувальним змахом руки вона вказала на готель і все навколо. «Вам не сказали, що я їду звідси?» — повільно спитала вона.
Премінгера вражала зосередженість цієї жінки на своїй особі. «Відпустка скінчилася, місіс Франкель?» — спитав він із посмішкою.
«Лише частина відпустки. Та ви думаєте, я залишуся ще хоч на один день із цим убивцею? Ні і ні! Послухайте, я багато чого можу розповісти. Не треба бути юристом із Філадельфії, аби зрозуміти, що тут відбувається. Частина відпустки. Та хіба в цьому справа? Ви думаєте, мій син, коли почув про це, не сказав: “Мамо, я приїду за тобою будь-коли, тільки скажи”? Він чудовий юрист і може влаштувати купу неприємностей, якщо захоче».
