Він втратив цікавість до цієї прогулянки. Повернувшись спиною до піщаної, усіяної камінням стежки, що тягнулася далі вгору, до лісів, які він обіцяв собі дослідити, Премінгер подивився вниз, туди, звідки прийшов. Під ним був курортний готель. Він ніколи не бачив його з такої зручної точки, і його розташування серед пласкої зеленої долини справило на нього комічне враження. Готель більше скидався на величезний «павільйон сміху» в парку розваг. Премінгеру здавалося, що, повернувшись до своєї кімнати, він знайде там дзеркала у важких жовтих рамах, які віддзеркалюватимуть викривлені зображення. А в павільйонах для трюків, споруджених для подолання сили тяжіння, йому доведеться триматися за меблі, аби не впасти. Він дивився на фантастичні шпилі, що закручувалися равликами, мов густий крем у надто малих чашках, і уявляв собі Бібермана, який на заході сонця видирається на самий верх цих мінаретів, аби кричати звідти, як такий собі блазенський муедзин, на неслухняних гостей. Він бачив на готельному газоні пляжні парасольки, яскраві, як льодяники на паличці. Вони були схожі на квіти, що надмірно розрослися в саду.
Премінгер усміхнувся, перевівши погляд із території готелю на власне тіло. Спочатку він його немовби не впізнав, але потім, поступово усвідомлюючи самого себе, збентежено вп’явся у свої стегна, які сонце ще не вкрило справжньою засмагою. Він простежив за своїми ногами далі вниз — кощавими колінами, безволосими гомілками — й засміявся в тиші над їхнім раптовим зникненням у формених черевиках. Що ж, він справді був схожий на людину, заскочену в туалеті. Жирні стегна, лискуча блідість надто гладких ніг, подібна до тьмяного блиску фруктів, викривали його. Він здавався собі незграбним і трохи безпорадним, як ті старі, товсті жінки на складаних стільцях на пляжі, з набряклими ногами, втиснутими в чоловіче взуття, яке їм доводиться залишати незав’язаним, і розпущені шворки схожі на їхні сплетені пальці, якими вони прикривають свої бюсти.
Що ж він насправді робить у «Бібермані», запитував себе Премінгер. Він міг би легко та швидко описати своє розчарування, як досвід тих мандрівників, які, поїхавши з аеропорту у взятих напрокат автівках, поспілкувавшись із клерками щодо заброньованих номерів і розпорядившись про доставку багажу, нарешті опиняються сам на сам у дивному місті, втомлені, пригнічені, неспроможні заснути в готельних ліжках, і шукають у телефонному довіднику знайомі імена. Але що, зрештою, він узагалі тут робить? Він подумав про інших людей, які приїхали до цього готелю, і мав нагадати собі, що вони жили тут не завжди, вони не були найняті готелем як таке собі товариське тло, така собі велетенська підставна особа, заради його користі. Вони тут, думав він, заради доступу до тенісного корту, басейну, поля для гольфу на шість лунок, нічного шоу в ресторані, ломберних столів, їдальні та одне до одного. А він, коханець із жирними стегнами, схильний доходити до нестями, тут для того, щоб із ними злягатися. «Розкатав губу, товстозадий!» — подумав Премінгер.
Він поміркував, чи не продовжити свій шлях, і повернувся, аби оцінити відстань, яку йому ще належало пройти. Потім подивився вниз. Побачив осушений басейн. На дні ще залишалося трохи води, як пляма на гладкому білому кахлі. В очі вдарив віддзеркалений нею відблиск сонця, й Премінгер відвернувся, інстинктивно прикривши їх долонею.
«Я не думав, що ви мене бачите», — раптом сказав хтось.
Премінгер відступив назад. Він нікого не бачив, але припустив, що хлопець, який тепер виходив з-за дерев, що росли вздовж стежки, помилково зрозумів його жест як помах руки й відповів на нього.
«Якщо ти збираєшся ховатися, — сказав Премінгер, — не варто надягати білі парусинові штани. Закон джунглів». Хлопець із голим торсом, в якому він впізнав готельного рятувальника, боязко вийшов на стежку, де стояв Премінгер. Йому здалося, що у хлопця дещо присоромлений вираз обличчя, й він кинув погляд на той зелений затишок, звідки вийшов хлопець, — чи немає там якоїсь із готельних дівчат.
«Я не ховався, — сказав хлопець, ніби захищаючись. — Я часто сюди приходжу, коли не працюю. Я бачив вас там унизу».
«Я теж тебе бачив. Ти рятувальник». Хлопець подивився вниз. Вони стояли в колі сонячного світла, яке, здавалося, оточувало їх на цій лісовій арені, як суперників у боротьбі за якийсь незначний титул. Премінгер із незадоволенням помітив, що хлопець дивиться на його взуття, й напівсвідомо переступив ногами. Потім хлопець підвів очі, й Премінгер побачив, що вони в нього червоні.
«Про мене щось говорили?» — спитав хлопець.
«Хто?».
Хлопець кивнув у напрямку готелю.
«Ні, — сказав Премінгер. — А що?» — спитав він машинально.
«Містер Біберман сказав, щоб я сьогодні там не вештався. І я не знав, куди піти, аж поки не згадав про це місце. І я йшов і йшов угору, а потім помітив вас. Подумав — може, містер Біберман послав вас за мною».
Премінгер похитав головою.
