«Гей-гай, не минай! — загорланив він, ну чисто тобі провінційний фермер-янкі! — Ласкаве товариство хоче скуштувати нашого смачнючого морозива! Гей-гай! — торохкотів він. — Ви втрапили саме за адресою, так і знайте! Морозиво на будь-який смак, відомий людям, і навіть більше! Схоже, тут скуштує морозиво навіть це маленьке боязке бісенятко — чуєш мене, бісеня — хі-хі! — таке, про яке й мріяти годі! Гей-гай, не минай! Б’юсь об заклад, він знає, що тут є на що подивитися — тільки дайте-но мені його побачити! На щастя, я маю дашок, щоб захистити очі від сонячного сяйва, коли вистрибне це чарівне бісенятко! Хі-хі-хі! Ну, то як щодо цього, малий? З чого хочеш почати? Може, з вовни? Класний подвійний ріжок морозива з вовни!»
«З вовни? — вигукнула місіс Ліпман. — Вовняне морозиво?».
«Авжеж! На сто відсотків! Є вовна, є плівка, є черевики, гумки, крейда…».
«Але він не їсть крейду, і нічого з того, що ви назвали! Мілтоне!».
«Ви маєте рацію, пані! Не їв — досі. Та чи не обманюємо ми себе, що знаємо своїх хлопчиків і дівчаток — знаємо, що відбувається в їхніх чарівних голівках! Ви читали в газетах про малого хлопця, який проковтнув пенні й потрапив до лікарні? Так от, його батьки, знаєте, не уявляли, що він їсть гроші, поки такого не сталося. Тобто, знаєте, всі усвідомлюють таке запізно, за винятком підприємців. От як нам спало на думку з чого почати — з морозива пенні. Ви колись чули про таке? Про ріжок із морозивом пенні? Саме таким було його первинне значення — не вартість, а смак. Далі, бачте, ми просто розширили асортимент, і тепер маємо морозиво туш, наприклад, і морозиво чорнило… маємо дерево, скло, крем для взуття, свічки…».
«А папір є?» — озвався хлопчик. З-під спідниці.
«Сонечко!» — вигукнула мати.
Але тут втрутився Ліпман:
«Дай йому самому сказати».
Він підморгнув Скаллі, ніби підтримуючи комерційну пропозицію. Навіть більше — був готовий дозволити малому ховатися, якщо це зрештою заохотить його бути трохи сміливішим.
«Він хоче знати, — перепитав гордо Ліпман, — чи є у вас морозиво з паперу?».
«Газета, вощівка чи копірка?» — докинув Скаллі.
Дитина ні пари з вуст. Мати приклала долоню із розчепіреними п’ятьма пальцями до того місця, де мав бути рот хлопця.
«Тебе про щось запитують, — сказав батько, відриваючи руку дружини від спідниці. — Газетний папір, вощаний чи копіювальний —
«Газетний…».
«Так, гарний вибір! — підтримав Скаллі й тут-таки, звертаючись до матері, додав: — То що, пані, вас нічого не хвилює в почутому? Атож, ви щойно зробили тут важливе відкриття про вашого шпінгалета, що позбавить вас років страждань у майбутньому. Вам пощастило, дякувати Богу! Не варто-бо спонукати його, між іншим, до того, щоб якось, коли вас не буде поруч, він сів за стіл і зжер цілий номер газети “Санді”. Хто знає, як довго він виношує у своїй гарненькій і розумній голівці цю ідею? Навіщо доводити справу до того, щоб повернутися додому якось увечері й знайти свого хлопчика на підлозі в судомах через те, що він зжував сторінку гумору з “Івнінг ґлоуб” — хто знає, коли його вразить ця недуга!
«Яка недуга? Він не хворий. Мілтоне…».
Але Мілтон роздратовано відрізав:
«Господи, та це прийом! Рекламний хід для дітей! Припини його постійно лякати, якщо не хочеш, щоб він перетворився на мамія! Дайте хлопчику морозива, містере Скаллі. Подвійне з газетою!
«Називайте мене просто Тато, гаразд? — Скаллі передав через прилавок вафельний ріжок для морозива з двома кульками сірого кольору. — Номер “Вол-стрит джорнел”. Посипати шоколадом?».
«Айро, вилазь і скуштуй своє морозиво! Ходи-но сюди, синку, тут твоє місце».
«Ось морозивний ріжок із газетою для тебе, Айро», — лагідно сказав Тато Скаллі.
Тоді він і з’явився, ніби той малюк, що проліз під край циркового намету.
«Ага, — сказав Скаллі — ондечки наш малий бешкетник, цілий-цілісінький. Так, це наш чорнявий малий галабурдник власного особою», — і він вручив хлопцеві морозиво.
«Вперед! — скомандував Ліпман. — Лижи це, як звичайне морозиво».
Малий послухався.
«Ну, — поцікавився Тато Скаллі, — як воно тобі смакує, малий? Як газета? Розкажи своїм гордим батькам! Нагадує за смаком “Івнінг ґлоуб” чи, скоріше, “Дейлі стар”?».
Малий стенув плечима.
«Те-ечно! Як і обіцяно! — проголосив Скаллі саме тієї миті, коли хлопчик посірів — навіть білки очей стали сірими — і поточився на підлогу кафе-морозива, наче під дією наркотиків».
З’явився «шеф», чоловік у синій куртці рознощика, підперезаний паском з кобурою поверх зім’ятої піжами. На спині куртки білими повстяними літерами було написано «OLDE CORNE»; у патронташі замість набоїв були вставлені близько дюжини мініатюрних пляшечок віскі «OLDE CORNE». Але револьвер, кінчик дула якого раптом націлився в зуби Ліпману, був справжнім.
«Ще одне слово, — попередив Шеф, — і я вжену твої різці тобі в горлянку! Я відправлю твої кутні у Царство Небесне! Я зроблю з твого брехливого рота вулкан, що плюється кров’ю. Зрозуміла моя думка?».
«Але мій синок…».
