Шеф тицьнув револьвер просто Ліпману в рота і цим змусив його порачкувати крізь двері, які розчинив Тато Скаллі. На підлозі кафе-кондитерської, в калюжі сірого кольору від морозива лежала зомліла місіс Ліпман навперехрест тіла своєї дитини. Там, де задерлася її темна спідниця, виднілися підв’язки. Ліпман закричав у дуло револьвера.
«От, трясця! — сказав Шеф, прибираючи револьвер і витираючи його долонею. — Припини плювати в дуло, чуєш? Це точна зброя, і не розрахована на те, щоб її зволожувати».
«Мою дитину, — видихнув Ліпман —
Скаллі, що раптом знову став колишнім, зауважив:
«Бачиш? Саме це я й кажу, Шефе».
Шеф зітхнув.
«“Необгрунтоване звинувачення”, так? Необгрунтоване звинувачення християн. Споконвічний злочин просто тут, у маленькому містечку… — Тоді знову згадав про пістолет. — Хлопче, ну ти майстер псувати револьвери, так? — звернувся він до Ліпмана. — Маю на увазі, що головне правило догляду за зброєю — це тримати її сухою. Про це знає кожна
«Припини», — застеріг кутиком рота Скаллі.
«Ну, ти поглянь, Скал, — поскаржився Шеф — так поводитися з пістолетом — це вже геть. Якби він був мій, одна справа, але ж я його
«Припини!» — повторив Скаллі.
«Будь ласка, — благав Ліпман, — моя дитина… моя дружина…».
«A-а, твій народ, твої діти… твої жінки! — зревів Шеф, тепер він не був більше педиком! А ким тоді? Шефом поліції… з позиченим пістолетом? Отаке — а чи не бармен він того закладу? А коли ні, то звідки в нього такі рубці? — Ти і твої маленькі Абраші та Яші! Хочеш щось знати? У мене було семеро дітей удома… і дружина… і знаєш, що я зробив, коли вони почали мені грубити… витяг пістоля і вліпив їм у маленькі голівки! Навчив поваги! А от ти, дідько, хоч колись тримав у руці пістолет? Чи вмієш… я до тебе звертаюся, містере!».
Проте Ліпман здивовано — радше, зачудовано — дивився в кут просторої комори, де сидів на підлозі юний сатураторник Ківшик, скручуючи кульку з металевої стружки в чашечці свого ківшика. Стіни приміщення були заставлені під саму стелю картонними коробками з написами «Хрусткі вафельні стаканчики Скаллі», розсортованими, наче взуттєві коробки в колишньому сховищі Ліпмана, за розміром: дитячі, звичайні, супер, супер-пупер. Збоку на кожній коробці було зображення традиційного ріжка для морозива, схожого на блазенський ковпак.
«Тримай! — сказав Шеф. — Тримай!.. — і тицьнув пістолет у руку Ліпмана. — Якщо ти такий впевнений, що не скоїв злочину, якщо вважаєш, що твоє необґрунтоване звинувачення проти християн є дурною підставою, то вперед, висади мені мозок, і покладемо цьому
Скаллі підхопив вкрадливим голосом:
«І мені також. І тому — якщо він узагалі має мозок — безпорадному, розумово несправному бідоласі в кутку, нумо. Поріши всіх нас, мій єврейський друже, коли ми такі
Тут Шеф — так, це був бармен! — схопив руку Ліпмана і приставив собі до скроні.
«Слухай, може, ти бажаєш, щоб я і курок за тебе натиснув? Чи віддаєш перевагу левам? Тобі б хотілося, мабуть, кинути нас ліпше до левів? Шкода, але я не подумав прихопити з собою свого лева, — мовив він на втіху Скаллі. А тоді прогарчав: —
Так Ліпман і зробив, цієї ж миті. Бо це був жарт! Лихий жарт! І пістолет, очевидно, заряджений холостими! І цей «Шеф», очевидно, бармен, — і рубці поза вухом — просто грим, і мастоїдит — просто дурня! А морозиво — чи вони дали Айрі «Міккі Фін[201]», чи хлопчину просто ляк трафив? Але коли цей Шеф був просто жартом, а пістолет — просто маленькою іграшкою, чому Ліпман дозволив, щоб це все сталося? А його дружина! А дитина! А Ейнштейн! Що коли Ейнштейн саме цієї миті встає, щоб пообідати з ними? І таке може бути!
«Обраний народе, хасидо-юдейський, — проказав Шеф, — чи ви вимовляєте це як «ханука», не з таким глухим «х», як роблю я? Га, хто не знає вашої бісової абетки? Гадаєте, ми не розуміємо ваших потаємних писульок на тих салямі? Гадаєте, не розуміємо послань, якими ви обмінюєтесь прямо біля прилавка різника? “Алеф, бет, гімель, далет… шин, тав — хто насрав?”». Слухайте, ви, обрані люди, мене від вас нудить, щоб ти знав! Ви навіть яйця свої здали в ломбард, і тю-тю!».
«Гарний вислів», — іронічно зауважив Скаллі.
