Тим часом Шеф, який умить скинув тягар своїх службових обов’язків, зробив із десяток присідань і швидко пройшовся приміщенням, спритно пританцьовуючи й гамселячи кулаками уявну боксерську грушу. Коли, боксуючи з тінню, він проминав Ківшика, то знайшов мить на пораду щодо пістолета:- Ціль он туди! — І запитав: До речі, Ківшику, а як там Тед Коллінз[204]?
«О, тітонька Кейт каже, що він передає вам найкращі побажання, Шефе».
«Дякую, передай їм мої вітання, добре? Тед Коллінз — без сумніву, найкращий ведучий на радіо. Слово честі, Ківшику, немає людини в цій країні, яка б не відчувала глибокої вдячності до твоєї тітки, що в неї такий ведучий, як Тед Коллінз. А зараз Кейт Сміт співатиме “Боже, благослови Америку”. Господи, мене аж морозом обсипає, коли він це каже!».
«Так, звісно, я їм перекажу, Шефе».
«І стріляй тоді, коли вважатимеш за потрібне, Ківшику. Наразі правосуддя — це ти, згода? Оскільки мене, схоже, він вважає надто дурним чи надто грубим, чи надто упередженим як для тутешнього правоохоронця. Що ж, побачимо, як йому сподобається опинитися в руках розумово несправного сатураторника!».
«Чуваче, — проголосив Ківшик, — тепер я — від ківшика до пістолета щось значу, я, справді, незвичайний як для свого віку!».
У збудженні він вистрілив у підлогу. З пістолета вилетіла куля!
«Ой, містере Скаллі, — злякався він, — я заплачу за це із зарплати. Ги, я гадав, що тут холості».
«І я так само!» — подумав Ліпман, який був уже голий. Але ні — справжній набій, з порохом і металевою кулею, що увійшла в підлогу за кілька дюймів від пальців на його нозі. Цей отвір міг бути у ньому! Він навіть міг загинути — від руки морозивного ідіота! Так, його вколошкали, дитину отруїли, на дружину напали, побили, скалічили…».
Чому?
Він опустився на ваги.
«Помилка! — озвався Скаллі і повернувся до Ківшика, який цілив з пістолета. — У нього є дві помилки, ідіоте —
Ківшик спалахнув, присоромлено втупившись у зроблену ним дірку в підлозі.
«Я просто геть головою заслаб, схоже, нічого не можу запам'ятати. Дві помилки. Точно. Дві помилки — а тут не холості. Гаразд — думаю, тепер я готовий».
Скаллі взяв Ліпмана за плечі обома руками й підштовхнув трохи ліворуч.
«Треба стати по центру, — підказав він на диво лагідним голосом, — інакше накликаєш сам на себе несправедливість. Просто не зможеш дати правильні свідчення, а мені, насправді б, не хотілося, щоб тебе вдруге піддали такому приниженню».
Ліпман нашорошив вуха — чи вірно він почув? Скаллі прошепотів:
«Його дратує саме твій страх».
«Це що значить?» — зажадав відповіді Шеф.
«Я просто виклав йому його конституційні права, Шефе».
«Сподіваюсь, це не було бажанням образити мене в огидний спосіб, Скаллі? Висловити сумнів щодо моїх чоловічих якостей, peut-etre[205]? — спитав Шеф, хитнувшись у бік Скаллі й граючи грудними м’язами. — Ти паршивий дрібний янкі! Хитрий лис! Шахрай!».
«Припини», — кинув Скаллі.
«Я припиню, Скал! Розповім Роджеру, і ми прикрутимо тебе! Гаразд, містере Міжнародний картель морозива, хочеш вистави, Доллі Медісон[206], буде тобі вистава! Я влаштую тобі те, на що чекаєш, лис Янкі — і навіть з гаком!».
Ківшик з реготом повалився на підлогу — у нього стався напад. Скаллі пояснив Ліпману:
«Щоразу коли Шеф удає із себе жінку, у хлопця трапляється епілептичний напад. Мені особисто подобається це дійство, але щодо хлопця це жорстоко. Шеф починав кар’єру в морській школі, щоб ти знав, як імітатор жінок. І якщо чесно, коли він вбирається під жінку, стає на високі підбори й накладає рум’яна, то, скажу щиро, можна отетеріти. Коли він сідає в барі клубу “Лосів”[207], розкриває свою сумочку і запалює сигарету — присягаюся, перехоплює подих, особливо, знаючи, що він досі утримує рекорд Морської академії в ривку з місця».
«І за кількістю перехоплених пасів в одній грі, — додав Шеф, зиркаючи знизу, бо саме притиснув колінами тіло сатураторника, який бився в судомах, і засунув його ківшик йому ж у рота, щоб не запав язик. — Ну, досить-бо, Ківшику».
Коли зрештою закочені очі хлопця повернулися до нормального стану, Шеф проказав:
«Шеф шкодує, серденько», — і витяг ківшик із рота сатураторника.
«Це… це… це коли ти кажеш “Роджер”, — проскімлив знесилений хлопець, — я геть навіснію. Тобто, хворію на рівному місці, тож уяви, що відчуваю до тебе».
«Ет, облиш, Ківшику, це просто рядок із популярної пісні, й ми обидва про це знаємо. Часом, — повернувся він до Скаллі, — мені здається, що це саме назва його посади “са-дураторник” — вплинула на його долю, а не навпаки. Адже це факт, що ще до його нещасливого народження батьки інтуїтивно назвали його Ківшиком, ніби очікуючи, що таким він і стане?».
«Утшай, упшай, амітдей[208], — буркнув роздратовано Скаллі. — Ідіотей».
