«Ідіо-тей, его-ней, так, Скаллі? — саркастично перепитав Шеф і повернувся до хлопця, що лежав поруч. — Ківшику, Роджера не існує, то як він може викликати в тебе епілепсію? Як може ніщо спричиняти щось? Роджер, і ти це чудово знаєш, є вигадкою, уявним персонажем, до якого я звертаюся, коли перевтілююсь. Він — просто частина гри, частина загальної розваги, потішання, що робить наше існування стерпним».
«Ні, — заперечив Ківшик і заплакав. — Роджер існує».
«Ківшику, ти ж бо слухав разом із нами недільним вечором шоу Едгара Берґена і все розумієш, старий. Чи Мортимер Снерд “справжній”? Чи Чарлі Маккарті “справжній[209]”?».
«Звичайно!».
«Та ні, клятий недоумок! Це ляльки! Ляльки Едгара Берґена! Ти що, не знав цього? У них макітри дерев’яні, як у тебе!».
«Припини!» — вигукнув Скаллі.
«Гаразд, мене більше не обходять його напади! Хай одного дня він проковтне свій язик і ківшик, і весь той пудинг із тапіоки, що замінює йому мозок, хай засапається до смерті й помре, коли я скажу “Роджер” — то невже мене відправлять за ґрати й звинуватять у вбивстві? І це буде правосуддям? Невже я буду покараний за його вузьколобість? Я не можу нести відповідальність за нездатність якогось недоумка сприйняти найпростіший прояв жартівливості. Він геть не відчуває жодної метафоричності — побачить твір мистецтва і навіть не збагне — що це! Вважає, що Іронія — це промислове місто у штаті Пенсильванія. А Фривольність — якийсь морський курорт у Гвінеї! Послухай, — повернувся він знову до Ківшика, — Роджер — це чоловіче ім’я, але також слово, яким користуються при радіо комунікації, воно означає, що надіслане послання отримане чи зрозуміле. Так от, коли ти не здатний збагнути те, що, — сказав він, глипнувши на Скаллі, — не вимагає багато кмітливості, коли не здатний належно сприйняти щось таке просте, як оце, то як можна насолодитися часом, у якому ми живемо, який є найкращою комічною добою після Льодовикового періоду — після власне льодовиків!».
«І що, — заскімлив Ківшик, — ви цим хочете сказати, що я не небіж моєї тітки Кейт?».
Тут Шеф геть стратив розум.
«Кейт Сміт! Кейт Сміт! Я тут тільки й чую що про Кейт Сміт, Скаллі!».
Скаллі озвався:
«Ківшику, підведись з підлоги. Займи своє місце, з пістолетом».
«Але ж я небіж Кейт Сміт! Її улюблений племінник!».
«Тьху ти, — зітхнув Шеф — стули свою в буквальному розумінні дупу і наведи зброю».
«То ви геть і не думали так, як казали мені про Теда Коллінза, — схлипнув Ківшик. — Просто роздражнювали мене. Дражнили хворого на голову!».
«От лайно! — вигукнув Шеф. — Ти улюблений небіж Кейт Сміт — задоволений? А кожна жінка з великими сідницями в цьому місті — її сестра. Ну що за місце — всі жінки, вагою за центнер, зранку до вечора горлають у вікно “Місяць сходить над горою”».
Тут Ківшик підхопився на ноги, чим здивував Шефа.
«Ну, і чим це тобі зашкодило, зрештою, скажи? Ти — актор! Виняткова людина! А уяви себе на мить пузатим і дурним, якого постійно беруть на кпини і не більше. Уяви собі Ківшика. Чи тобі хочеться бути просто слабким на голову з кумедною штуковиною на руці замість долоні з п’ятьма пальцями? Справді, як такий ставний хлопець і не знає співчуття?».
«Припини», — просичав Скаллі до сатураторника.
«Ну так, — глузливо пирхнув Ківшик. — Припини. Звичайно, містере Скаллі. Ми мусимо це припинити. Припинити, припинити», — він заплакав.
Скаллі звернувся до Ліпмана:
«Час від часу ми бачимо проблиски чутливого, поетичного юнака, яким він міг би стати, якби плід належно розвинувся в утробі матері…».
«Я позачасно з’явився на світ», — повідомив Ківшик з повними сліз очима.
«Передчасно, — м’яко поправив його Скаллі. Тоді далі до Ліпмана: — Бачте, помиляється, бо дефективний. Ясність думки триває пару хвилин, а тоді він знову скочується в прірву ненормальності. Звичайно, ці спалахи ясності і ця безнадійна недоумкуватість роблять становище особливо болісним. От чому, — повернувся він до Шефа, — я розраховую, що ти заспокоїш хлопця відносно його родичів, і ми зможемо продовжити».
«Ківшик, племінник Кейт Сміт, — оголосив Шеф. — От хто ти є, малий — згода?».
Після цих слів Ківшик радісно посміхнувся.
«Бачите, я таки незвичайний!».
Він підняв пістолет і націлив Ліпману межи очі.
