«Витягни його з мене! Смикай — овва! овва! — де те суче лайно! Навчимо цього скалозуба, як глумитися над людським прутнем! Ти ба, той член, яким Бог нагородив кожного у цьому світі, їх не влаштовує — ні, їм кортить його трішки виправити! Вони все хочуть трішки виправити! Еге ж, такі чванькуваті та могутні всезнайки, такі…» — Шефу забило памороки через втрату крові. Коли мова повернулася до нього, його теревені вже не трималися купи.
Тут з’ясувалося, що протез у хлопця зламався. Шеф попросив Біллі витягти «дві гарячі порції», але нічого не виходило.
«Я застряг», — зганьблено повідомив той.
«Смерть метафорі! — завищав Шеф у нестямі. — Під ніж порівняння! На хрін байку! В дупу назавжди алегорію! Мене надихає буквальність, Скаллі — мене охоплює цілковита буквальність — нарешті!».
«Містере Скаллі, боюсь, я насправді застряг, сер…».
Скаллі відступив від крові, що підтікала до його черевиків, і кинув натирати фартухом тарілку для бананового десерту, яку тримав у руці, почувши, що протез у Біллі не рухається.
«Господи, спробуй тепер знайти заміну сатураторнику в неділю!».
З цими словами він підсунувся до них і, ставши за спиною у Шефа, натиснув плечем на його сідниці, намагаючись витягти ківшик.
«Ну що, — повернувся він до Ліпмана — так і будете стояти і витріщатися? Чоловік ошалів і спливає кров’ю, Боже правий! Погляньте, не час зважати на якісь релігійні розбіжності! Все дуже серйозно! Ви американський громадянин чи ні?! Тож додайте свої кляті єврейські зусилля!».
Але Ліпман гарячково натягав своє спіднє і метушливо збирав решту одежин, деякі з яких зволожилися кров’ю Шефа. Тут він побачив пістолет. Кинутий Ківшиком. На підлозі. Смертельна зброя. Без жартів. Хоч бери хоч віддай. А чому б не схопити та не потрощити їхні западляні довбешки — раз і навіки?
Чи є хоч мала вірогідність того, що Ейнштейн — це відсутній один із братів Маркс? Бо коли ні, чому чоловікові, схожому в профіль на Рузвельта, одружуватися на такій потворній жінці? Хіба потворні люди на землі не для того, щоб нас смішити? Але тоді чому німці не валяться від реготу на вулицях при вигляді цього шаленого маніяка замість вітати його? Поцікавтесь у своїх друзів, що вони про це думають, хай кожен охочий вставить свій шеляг. Чи, справді, льодовики були найкумеднішою подією в історії? Чи Гітлер? Або євреї? Що з усього того, що трапилося, було найкумеднішим? (1) Для вас? (2) Для членів вашої родини? Або (3) для людства?
Опишіть подію, використовуючи не більше п’ятисот слів, і надішліть разом із головою сусіднього бакалійника. Голову, відрубану під шию, вкладіть у коробку з-під пластівців і надішліть на пункт разом з описом «Найкумеднішої події в історії». Перш ніж почати, не зайве завдатися такими питаннями: Чи подія виглядала кумедною тоді, коли відбулася, чи здається такою лише з відстані часу? Чи ви запрошуєте нас посміялися «разом» із учасниками події, чи «з» них? Чи кумедність події відповідає гарному смаку? (Підказка конкурсанту: Немає нічого смішного, коли людина підковзнулася на шкірці” від банану — хіба що зламала собі карк. Коли ж підвелась і забралася геть, то це ні се ні те. А от коли розбила голову, стала паралізованою на все життя, коли в неї відняло мову, зір і слух [додамо сюди нюх і відчуття дотику, просто для переконливості], а тоді проти неї ще висунули звинувачення за пошкодження бетонної доріжки зубами [які в неї, зрозуміло, вилетіли, й вона, щоб не проковтнути, мусила їх виплюнути], а все як наслідок того, що підковзнулася на банановій шкірці — тоді це смішно). На етапі обмірковування теми варто записувати на аркуші паперу кожну ідею, що упливла в голову, хоч збираєтесь ви її використовувати, хоч ні. Часто одна ідея тягне за собою іншу, ще кращу. Після належного за тривалістю розмірковування (попросіть свою маму стежити за часом), у вас буде більше ніж потрібно матеріалу, щоб взяти участь у конкурсі. Не забувайте, що ваш опис
