Через кілька днів я повернулася до звичного життя. Коли ми зустрічалися, я і Влашкін, то лише казали одне одному «привіт-бувай», і протягом наступних кількох сумних років ми лише кивали одне одному головою, ніби казали: «Так, так, я знаю тебе».
Тим часом на кону була цілком нова стратегія, яку вигадали твоя мама і твоя баба: хлопці. Твій власний батько мав брата, ти ніколи його не бачила. Рубен. Серйозний молодик, носив свій ідеалізм замість капелюха й пальто. «Роузі, я пропоную тобі нове, велике, вільне, щасливе, незвичне життя». — «Яке?». — «Зі мною, ми піднімемо піски Палестини, щоб створити націю. Це земля майбутнього для нас, євреїв». — «Ха-ха, Рубене, тоді я готова вирушати прямо завтра». — «Роузі! — каже Рубен, — нам потрібні такі сильні жінки, як ти, матері й фермерки». — «Ти мене не надуриш, Рубене, насправді тобі потрібні тягові коні. Але для цього тобі треба більше грошей». — «Мені не подобається твоє ставлення, Роуз». — «У такому разі — йди, процвітай і розмножуйся. Прощавай».
Ще один хлопець — Йонкель Гурштейн, підтягнутий, він завжди виряджався так, щоб разити наповал, з таким азартним характером. У ті часи — мені здається, що це було вчора — молоді дівчата носили спідню білизну, що була як Баттл-Крік[88], штат Мічиган. Проте для нього це було справою кількох секунд. Де він так натренувався, єврейський хлопчик? Сьогодні, я гадаю, це усе простіше, Лілі? Боже мій, я ж нічого не розпитую у тебе — які ми вразливі…
Що ж, моя люба, ти вже й сама маєш знати: що б ти не робила, життя ніколи не зупиняється. Хіба що може присісти на хвилинку й помріяти. Поки я казала усім цим дурненьким молодикам: «ні, ні, ні», Влашкін поїхав у Європу й гастролював там кілька сезонів… Москва, Прага, Лондон, навіть Берлін — що вже був досить песимістичним місцем. Коли він повернувся, то написав книгу, ти можеш взяти її в бібліотеці навіть зараз, «
Коли книга вийшла, я зупинила його на вулиці, щоб привітати. Але ж я не лицемірка, тож я вказала також на егоїзм багатьох пасажів — навіть критики говорили щось у цьому дусі.
«Слова нічого не варті, — відповів мені Влашкін. — Та й хто такі ці критики? Скажіть мені, чи вони самі можуть творити? Не згадуючи вже про те, — продовжував він, — що є рядок у Шекспіра, в одній з його п’єс про величну історію Англії. У ньому мовиться: “Про себе дбати, пане, менший гріх, аніж себе занедбувать, повірте[89]”. Ця ідея з’являється і в наші часи, у моралістичних послідовників Фрейда. …Розочко, ви слухаєте? Ви поставили запитання. До речі, ви дуже добре виглядаєте. Як сталося, що ви досі без обручки?».
Після цієї розмови я пішла далі у сльозах. Але ця вулична перемова стала щасливою основою для подальших бесід. Щодо багатьох речей… Наприклад, керівництво — дуже вузьколобе — більше не воліло давати йому ролі деяких молодих чоловіків. Дурники. Що ті молодчики можуть знати про життя, щоб бути такими ж молодими, як він?
«Роузі, ах, Роузі, — сказав він мені одного дня, — годинник на вашому рожевому, ах, рожевому обличчі говорить мені, що вам вже тридцять».
«Ці стрілки не поспішають, Влашкіне. На тижні, напередодні четверга, мені було тридцять чотири».
«Ось як? Роузі, я хвилююся за вас. Я вже давно маю на думці поговорити з вами. Ви втрачаєте свій час. Розумієте? Жінці не варто втрачати свій час».
«Ох, Влашкіне, якщо ти — мій друг, то що таке час?».
На це він не мав що відповісти, лише зачудовано подивився на мене. Натомість ми подалися до мого нового помешкання на 94-й вулиці, досі сповнені інтересу, але не з такою швидкістю, як раніше. Ті самі фотографії на стіні, усі з Влашкіним, тільки тепер усе було пофарбоване в червоне і чорне, дуже стильно, і нова оббивка.
Кілька років тому вийшла книжка іншої учасниці тієї чудової компанії, акторки, що дуже добре вивчила англійську й подалася у центр міста, — Марьї Кавказ, у якій вона розповідає певні речі про Влашкіна. Наприклад, що він був її коханцем одинадцять років, і вона не соромиться писати про це. Безвідносно до нього, до його дружини та дітей, чи навіть інших людей, які також можуть мати почуття щодо цього.
Ну, Лілі, не дивуйся. Це називається правдою життя. Душа актора має бути як діамант. Що більше облич вона має, то більше сяє його ім’я. Дорогенька, немає жодних сумнівів у тому, що ти закохаєшся й вийдеш заміж, матимеш кілька діток і будеш вічно щаслива, аж поки не помреш від втоми. Більшого такі люди, як ми з тобою, і не мусять знати. Але такі видатні актори, як Володя Влашкін… щоб виконувати свою роботу на сцені, йому потрібна практика. Тепер я розумію, що для нього життя — це репетиція.
