Американська єврейська проза. Століття оповідань полностью

Едельштейн — уже сорок років як американець — був ненажерливим читачем романів, написаних письменниками, як він буркотливо їх називав, «єврейського походження». Вони здавалися йому інфантильними, розбещеними, жалюгідними, темними, нікчемними, а головне — дурними. Даючи їм характеристику, він обирав найобразливішу, на його погляд, лайку: американергеборен[90]. Для цих народжених в Америці погроми були чутками, маме лошн[91] — чимось чужим, історія — якоюсь порожнечею. Серед них було багато й досить молодих, із чорними очима, чорним волоссям та рудими бородами. Деякі були блакитноокими, як хедер-їнглах[92] його юності. Школярі. Він був упевнений, що не заздрить їм, але вперто читав їх — це було як хвороба. На їхні книжки писали рецензії, їх хвалили, їх вважали євреями, а між тим вони нічого не знали. Склалася навіть певна група опозиційних письменників-неєвреїв, які почали звично показувати зуби: єврейський інтелектуальний істеблішмент, мовляв, дає викривлене уявлення про американську літературу, забарвлює її чужими відтінками, підміняє її собою, і так далі. Як Берлін і Відень у двадцятих. «Юденрайн[93]» — це «культуррайн», вважав Едельштейн. Приберіть євреїв — і де, так звана західна цивілізаціє, твоя літературна культура?

Для Едельштейна «західна цивілізація» була болючою темою. Він ніколи не був у Берліні, Відні, Парижі й навіть у Лондоні. Щоправда, він був у Києві, але лише раз, ще хлопчиком. Його батько, меламед[94], поїхав туди приватним учителем і взяв його із собою. У Києві вони жили у підвалі будинку, який належав заможним євреям Кириловим. Взагалі-то вони були Кацами, але, давши хабаря якомусь чиновнику, отримали російське прізвище. Кожного ранку вони з батьком піднімалися зеленими сходами на кухню, аби поснідати кавою з черствим хлібом, а потім ішли до класної кімнати — викладати Хумаш[95] Олексію Кирилову, червонощокому хлопчиську. Едельштейн-молодший муштрував його, поки батько дрімав. Що вийшло з Олексія Кирилова? Едельштейн, вдівець із Нью-Йорка, шістдесяти семи років, їдишист (так званий), поет, міг, уп’явшись у що завгодно — рекламний плакат у підземці, кришку контейнера для сміття, вуличний ліхтар, — викликати в пам’яті обличчя Олексія Кирилова, його рум’яні щоки, його їдиш із українським акцентом, його полиці з механічними іграшками з Німеччини: вантажівки, крани, тачки, різнокольорові автомобільчики з тентами над головою. Олексієм його мав називати лише батько Едельштейна — всі решта, включно з Едельштейном-молодшим, звали його Авремеле. Авремеле мав природжений хист вивчати все напам’ять. У нього була золота голова. Тепер він — громадянин Радянського Союзу. Чи він помер? Загинув у Бабиному Яру? Едельштейн пам’ятав кожен омріяний гвинтик тих німецьких іграшок. Навесні він залишив Київ разом із батьком і повернувся до Мінська. Танула багнюка, що замерзла гострими піками. У вагоні смерділо сечею, й нечистоти просякали шнурки та шкарпетки.

І мову було втрачено, вбито. Мова-музей. Про яку ще мову можна сказати, що вона померла раптовою й остаточною смертю, впродовж певного десятиліття, на певному клапті землі? Де носії стародавньої етруської мови? Хто останнім написав вірша лінійним письмом Б[96]? Атриція[97], асиміляція. Смерть від загадкових причин, не від газу. Останній із етрусків вештається серед нас усередині якого-небудь сицилійця. Західна цивілізація, цей кокон із лайном, повільно вмирає, але все ще тримається. «Хвора людина Європи[98]» зі своєю великою, як глобус, головою гниє, але в себе вдома в ліжку.

Їдиш — ця малість, цей крихітний промінчик світла (о, священний промінчик!) — вмер, зник. Загинув. Розчинився в темряві.

Це була головна тема Едельштейна. На цю тему він читав лекції, заробляючи на життя. Підбирав крихти. Синагоги, громадські центри, профспілки мало платили йому за перемивання кісток небіжчика. Дим… Він переїжджав з містечка до містечка, з передмістя до передмістя, оплакуючи англійською мовою смерть їдиша. Іноді намагався прочитати один-два зі своїх віршів. При першому ж слові їдишем розмальовані старі леді з реформістських темплів починали сором’язливо пирскати, немов на виступі телевізійного коміка. Чоловіки з числа ортодоксів і консерваторів негайно засинали. Тож замість віршів Едельштейн став розповідати анекдоти:

«Перед війною в Женеві зібралася велика міжнародна конференція есперантистів. З усього світу з’їхалися дослідники есперанто, доктори філологічних наук, різні вчені мужі з доповідями про походження, синтаксис і практичне застосування есперанто. Одні говорили про суспільне значення існування цієї міжнародної мови, інші — про її красу. Серед доповідачів були представники всіх націй, доповіді лунали на есперанто. Зрештою засідання завершилося, і втомлені видатні науковці стали по-приятельськи прогулюватися коридорами, нарешті перейшовши (непомітно для себе) на спілкування своєю міжнародною мовою: “Nu, vos macht a yid[99]?”».