Решту листа (всі жінки такі велемовні, такі непохитні) Едельштейн не став читати. Він уже зрозумів, що їй потрібно: трошки грошей, трошки поваги. Манія величі в мініатюрі — вона уявляла себе
Разом із Баумцвейгом і Полою Едельштейн пішов до Єврейського культурного центру на 92-й вулиці послухати, як читає Островер. «Самокатування», сказала Пола про цю екскурсію. Вечір був хуртовинний. Їм доводилося, стиснувши зуби, проштовхуватися крізь вітер, сльози страждання замерзали на їхніх щоках, вулиці, якими вони йшли від підземки, нагадували Сибір. «Двоє християнських святих, самокатування…», бурмотіла Пола, «вони шмагають себе кайданами з бурульок». Задубілими пальцями вони заплатили за квитки й усілися попереду. Едельштейн почувався, як паралізований. У пальцях ніг пекло й кололо, а потім здавалося, що вони горять, як уражені гангреною. Кокон його ліжка вдома, ручка, яку він тримав на нічному столику, проблиск першого рядка нового вірша, що лежав там в очікуванні свого народження («О, якби мене, мов юнака, запалом віри пройняло!»)… Він раптом зрозумів, яким буде продовження, про що воно, що він хоче сказати, і зала навколо здалася йому безглуздою, непотрібною — навіщо він тут? Натовп, скупчення людей, рипіння розкладних стільців, теревені, Пола, що позіхає поруч, замруживши очі, Баумцвейг, що висякує велику зелену шмарклю зі свого приплюснутого носа в синій картатий носовичок… Навіщо він опинився в такому місці? Що спільного має це місце з тим, що він знає, що він відчуває?
Пола тягнула свою коротку шию зі зношеного скунсового коміра, аби прочитати написані золотом на фризі великі імена: Мойсей, Ейнштейн, Маймонід, Гайне. Гайне. Можливо, Гайне, навернений, знав те, що знає Едельштейн. Але ці — білетери в гарних піджаках, миршаві хлопчаки з книжками (Островера), притиснутими до тіла, одягнені з кричущою літературністю, з кричущою сексуальністю, в штанах в обтяжку, з вихляючими сідницями, вусаті, у деяких волосся аж по ключиці, гомілки та литки загрозливо міцні, й дівчата — туніки, колінки, штанці, чоботи, сховані солодкі язички, чорні очі… Запах мокрої вовни від стосів пальт. І все це заради Островера! Зала була повна, білетери змахами твідових рукавів спрямовували всіх решту на невидиму галерею поруч — там був телеекран, на якому мав скоро замиготіти маленький сірий привид Островера — майже фізично відчутний і взагалі-то білий, як вимита свиня. Єврейський культурний центр. Чому? Едельштейн виступав із лекціями в таких центрах — в Елмхерсті, Істчестері, Раї: крихітні сцени, надто високі для нього трибуни, каталоги утисків, сумне декламування перед старими людьми. Леді та джентльмени, мені видалили голосові зв’язки, єдина мова, якою я можу вільно до вас звертатися, мій дорогий
Ага, привиди! Якщо моя мова для вас загадка, леді та джентльмени, то ви — привиди, духи, фантоми, я вас вигадав, ви — плід моєї уяви, тут взагалі нікого немає, порожня зала, покинута, безлюдна. Всі пішли.
В усьому блиску стояв Островер — високо, далеко, на широкій, сяючій сцені, на трибуні, запопадливо оснащеній мікрофоном і графином з водою. Сніп потужного світла буравив йому очі. Його рот був схожий на личинку молі — тонкий і блідий, як накреслена крейдою лінія; над вухами стирчали штахети білого волосся, голос лунав холодно.
«Нове оповідання, — оголосив він, і на його губах блиснула слина. — В ньому немає непристойностей, тож я вважаю його невдалим».
