Те саме було і з суахілі та вірменською. Глюп! Невдача. Глюп! Невдача. І тепер, придбавши кожного разу по чверті поетової душі, Сатана вже мав її всю й забрав його з собою в пекло. «Тепер ти мене, мабуть, спалиш», каже поет тужливо. «Ні-ні, — відповідає Сатана, — з такими ніжними створіннями, як поети, ми подібного поводження не передбачаємо. Ну? Ти все приніс? Я наказав тобі все ретельно спакувати! Не залишивши ні клаптика!». — «Я приніс увесь архів», — каже поет, і можна не сумніватися, що так воно і є, бо на спині в нього приторочено велику чорну металеву скриню. «А тепер висипай усе у вогонь», — наказує Сатана. «Мої вірші? Усі мої вірші? Доробок усього мого життя?» — волає з жахом поет. «Авжеж, роби, як я кажу». І поет підкоряється, бо, зрештою, він у пеклі й належить Сатані. «Добре, — каже Сатана, — а тепер ходімо зі мною. Я покажу тобі твою кімнату».
Кімната чудова, гарно обставлена, не надто холодна й не надто спекотна — саме на належній відстані від великого Вогню, аби було комфортно. Розкішний стіл зі стільницею з червоної шкіри, чарівне обертове крісло із шарлаховими подушками, шарлаховий же перський килим на підлозі, поруч — червоний холодильник із сирами, пудингами та пікулями, на маленькому червоному столику вже парує червонуватий чай. Одне вікно без завіси. «Це твій Вид для Натхнення, — каже Сатана, — визирни й подивись». Зовні нічого немає, крім Вогню, що розкішно вирує, виблискуючи неземними фарбами, крутиться й здіймається язиками небаченої форми. «Як красиво!» — каже зачудований поет. «Ще б пак, — відповідає Сатана. — Він має надихнути тебе на написання безлічі нових віршів». — «Так, так! Можна мені почати, ваша світлосте?». — «Для того я й привів тебе сюди, — каже Сатана. — Сідай і пиши, бо ти ж усе одно інакше не можеш. Але є одна умова. Щойно завершиш строфу, маєш викинути її з вікна. Ось так». І для ілюстрації він кинув у вікно чистий аркуш.
