«Диявол, — прошепотіла Пола, — вимита біла свиня. Янкі Дудл».
«Ша, — сказав Баумцвейг, — ломір херен[118]».
Баумцвейг хотів послухати диявола, свиню! Навіщо комусь його слухати? Едельштейн, трохи глухуватий, посунувся вперед. Перед ним (він майже уткнувся в нього носом) сяяло волосся молодої дівчини — в ньому заплуталася частка світла зі сцени. Молодість, молодість! Всі, хто за Островера, молоді! Сучасний. Боязко, потайки, мов канатоходець, Едельштейн став відчувати ледь помітні ознаки уважності. Попереду, через два ряди, він краєм ока помітив стару клячу, п’яного лексикографа Хаїма Воровського, схибленого на математиці, а також шістьох незнайомих студентів.
Оповідання Островера:
Поганому поетові явився Сатана. «Я прагну слави, — каже поет, — але здобути її не можу, бо я з Цврдла й пишу лише цврдлською мовою. На жаль, у світі не залишилося нікого, хто читає цією мовою. Ось що мене гнітить. Дай мені славу, і я продам тобі за неї свою душу».
«Ти впевнений, — каже Сатана, — що правильно оцінив причину своєї проблеми?».
«Тобто?».
«Можливо, — каже Сатана, — проблема у твоєму таланті? Цврдл чи не Цврдл, а талант у тебе дуже слабенький».
«Аж ніяк! — відповідає поет. — І я тобі це доведу. Навчи мене французької, і я вмить прославлюся».
«Гаразд, — каже Сатана, — щойно я скажу “глюп”, ти знатимеш французьку досконало — краще, ніж де Голль. Але я буду великодушним. Французька мова така легка, що за неї я візьму лише чверть твоєї душі».
І він сказав «глюп». І тієї ж миті поет уже завзято псував папір французькою. Але жоден видавець у Франції не захотів його публікувати, й він залишився невідомим. Знову з'явився Сатана: «Що, французька не допомогла, mon vieux[119]? Tant pis[120]!». — «Фу, — каже поет, — хіба можна очікувати від народу, який володіє колоніями, щоб він щось тямив у поезії? Навчи мене італійської — адже навіть папа дивиться сни італійською». — «Ще одна чверть твоєї душі», — каже Сатана, пробиваючи чек на своєму портативному касовому апараті. Глюп! І ось уже поет пише терцини з такою швидкістю й такою меланхолійністю, що сам папа був би зворушений до сліз і благословив би поета, якби тільки зміг побачити їх надрукованими, — на жаль, усі видавці Італії повернули рукопис назад навіть без супроводжувального листа, лише з повідомленням про відмову.
«Що? Італійська теж не допомогла? — вигукує Сатана. — Мамма міа, а ти не хотів мені вірити, братчику, що справа не в мові, а в тобі!».
