Американська єврейська проза. Століття оповідань полностью

В одну мить розпечений вітер підхопив його, кинув у полум’я, і його затягнуло в саму середину бурхливої пожежі. «Пам’ятай, що ти в пеклі, — суворо каже Сатана, — тут ти пишеш лише заради забуття». — «Жодної різниці, жодної різниці! — схлипує поет. — Там, нагорі, було те саме! О Цврдл, будь проклятий за те, що виростив мене!». — «Ні, він так і не зрозумів головного! — каже Сатана у відчаї. — Глюп-глюп-глюп-глюп-глюп-глюп-глюп! Тепер пиши». Бідний поет почав строчити вірш за віршем, аж раптом — бац! — забув геть усі слова з цврдлської мови, які коли-небудь знав. Він писав дедалі швидше, він вчепився у своє перо так, немов лише воно тримало його й не давало злетіти в повітря, він писав голландською та англійською, німецькою та турецькою, санталі та сасацькою, саамською та курдською, валлійською та рето-романською, ніаською та нікобарською, таджицькою та ібанагу, хо та кхмерською, ро та волапюком, чагатайською та шведською, тулу та російською, ірландською та калмицькою! Він писав усіма мовами, крім цврдлської, і кожен вірш йому доводилося викидати у вікно, бо це все одно була макулатура, хоч він і не розумів цього.

Поринувши у розлючені, ворожі роздуми, Едельштейн відволікся й не помітив, чим завершилося оповідання. Кінець, утім, був жорстоким, і Сатана знову домінував: він поклав край будь-яким дерзанням одним із типових Островерових афоризмів, тугим і набряклим, як фалос, але все одно стерильним. Громоподібний регіт накрив усе, немов морська хвиля; він накочувався на Едельштейна, збираючись рознести його на друзки. Регіт для Островера. Жартики, жартики… Все, що їм потрібно, — це жарти! «Баумцвейгу, — сказав він, нахилившись до нього через комір Поли і її пишні груди під ним, — він робить це назло, розумієш?».

Але Баумцвейг реготав разом з усіма, широко роззявивши рота. Його закрутило в цьому вихорі, мов жука. «Сучий син!» — сказав він.

«Сучий син», — підтвердив Едельштейн.

«Це він про тебе», — сказав Баумцвейг.

«Про мене?».

«Це ж алегорія. Ти бачиш, як усе збігається…».

«Якщо пишеш листи, хоча б не відправляй їх поштою, — розсудливо сказала Пола. — До нього дійшло, що ти шукаєш перекладача».

«Йому не потрібна муза, йому потрібне посміховисько. Звісно, до нього дійшло, — сказав Баумцвейг. — Ця відьма сама йому сказала».

«Чому саме я? — спитав Едельштейн. — Може, це ти».

«Я не заздрісний, — заперечив Баумцвейг. — А ти прагнеш того, що має він». І він обвів рукою аудиторію, тільки виглядав при цьому нікчемним, як маленька пташка.

Пола сказала: «Ви обидва цього прагнете».

І те, чого прагнули обидва, почалося. Вшанування.

З(апитання): Містере Островер, що ви скажете про символічне значення цього оповідання?

В(ідповідь): Символічне значення таке: ти заслуговуєш на те, що тобі потрібно. Якщо тобі не потрібно, щоб тебе стукнули по голові, цього ніколи й не станеться.

З: Сер, я в школі пишу роботу з англійської, про вас. Можна спитати — чи вірите ви в пекло?

В: Відтоді, як розбагатів, — ні.

З: А як щодо Бога? Вірите ви в Бога?

В: Точно так, як вірю в пневмонію. Якщо вона в тебе є, то є. Якщо ні, то ні.

З: Чи правда, що ваша дружина — графиня? Дехто каже, що насправді вона просто єврейка.

В: У релігії вона трансвестит, тож насправді вона — граф.

З: Чи справді існує така мова, як цврдлська?

В: Ви саме нею розмовляєте, це мова дурнів.

З: Що сталося б, якби вас не переклали англійською?

В: Тоді мене читали б пігмеї та ескімоси. В наш час бути Островером — це всесвітня індустрія.

З: Тоді чому ви не пишете про такі всесвітні речі, як війни?

В: Бо я боюся сильного гуркоту.

З: Що ви думаєте про майбутнє їдишу?

В: А що ви думаєте про майбутнє доберман-пінчера?

З: Кажуть, інші їдишисти заздрять вам.

В: Ні, це я їм заздрю. Я люблю спокійне життя.

З: Ви дотримуєтеся шабату?

В: Звичайно. Хіба ви не помітили, що він зник? Це я потайки тримаю його в себе.

З: А кошерного харчування?