Баришник дур-зіллям полностью

Раптом Ебенезер зрозумів усе, хоча це розуміння і не дуже-то погамувало його страх: Берлінґейм, довідавшись у стайні від Ебенезера про піратів і про те, на кого вони полюють, десь тут, поблизу таверни усе ж таки їх вистежив, а, можливо, і самого Куда, й одразу втямив, що проти його опікуванця намишляють щось зле, бо ж як Лауреат, призначений на цю посаду лордом Балтимором, він був потужним, ба навіть потенційно смертельним ворогом для їхніх зрадецьких намірів, для викриття яких існує мало засобів, що були б кращі од гострих, як лезо меча, гудібрастичних віршів. Чи ж можна було б вчинити шляхетніше, чи є ще щось, що більше відповідало б духу відданого опікування, аніж, перевдягнувшись назад у свій одяг, оголосити себе Лауреатом (оскільки було ясно, що вони не знали своєї жертви в обличчя) і збити їх зі сліду, сівши, вочевидь, на шлюп, перед цим завантаживши і скриню, і весь скарб, і відплисти на «Посейдон»? Ця штука була гідна одваги та винахідливості його друга: пригода, що не поступиться його втечі від пірата Томаса Паунда або ж тому трапунку, коли він перехопив листи у Бенджамена Ріко! Крім того, він вчинив те, ризикуючи втратити власні речі, які Куд, схоже, привласнив собі. Поетові потеплішало на серці: турбота, відвага і самозречення друга його зворушили, й очі йому зволожилися.

— І тільки подумати, — міркував він, — що весь той час, перебуваючи в безпеці під прихистком стайні, я мав щодо нього сумніви!

Дуже добре, вирішив поет: він доведе, що гідний такої турботи й уваги.

— А як же ви дозволили, щоб Куд заявив свої права на мою скриню? — запитав він старого моряка, який уже повернувся до люльки та своїх роздумів.

— На твою, пане, скриню?

— На мою скриню! Чи ви ще й сліпий, крім того, що неписьменний, якщо не побачили мене й Лауреата сьогодні вранці, коли ми вивантажували наші скрині з карети, що прибула з Лондона?

— Дідько! Мені про те нічо' не відомо, — заявив старий. — То мій Джозеф кермує шлюпом, мій син Джозеф, а я ту' пильную на пришибі, поки він не повернеться.

— І залишаєте скрині своїх клієнтів без нагляду, щоб будь-який шахрай міг прибрати їх собі? Що й казати, гарний із вас перевізник, і з вашого Джозефа теж, присяй-бо! Тому лайдаку Джону Куду навіть не потрібно завдавати собі зайвого клопоту ошуканством, адже за вашої помочі він грабує серед білого дня, прикриваючись вами! Ось я викличу шерифа!

— Ні, послухайте, пане! — вигукнув той. — Мій хлопець про те нічо' не знав, присягаю, а я й гадки не мав допомагати якомусь злодію! Оті веселі капітани прийшли сюди всі такі поважні та зухвалі, як не знаю хто, і запитали про отого поетичного штабу джентльмена, і сказали: «Це — скриня капітана Куда, і вона має опинитися ще до заходу сонця на „Морфеї“ що прямує до острова Мен».

— І я так гадаю, що гінеєю вони касували всі твої вагання, чи не так?

— Двома, — відповів смиренно моряк. — Та й звідкіля мені відомо, що то не їхня клажа?

— У будь-якому разі це співучасть у злочині, — вирік Ебенезер. — Чи ж варто воно тих двох монет, якщо доведеться віддати свій останній подих у цюпі?

Отак, удавшись до цих та інших погроз, Ебенезер незабаром переконав старого моряка в тому, що той припустився помилки.

— Але звідкіля мені відомо, що вона твоя, пане, — втім, поцікавився той, — тепера, коли ти вже порушив те питання? Може, якраз ти, а не капітан Куд і є той самий злодій, хто тоді врятує мене від буцегарні?

— Відповідальність за цю скриню покладено саме на мене, — відповів поет, — і я маю пильнувати, щоб її доставили моєму хазяїну.

— Отже, сам слуга, а так мене ганить? — моряк почесав обличчя, вкрите густими бакенбардами. — І хто ж то має бути твоїм хазяїном, якщо він вдягає свого пахолка, мов якогось хлюста?

Ебенезер пропустив повз вуха цю нарочиту зневагу.

— Отим самим джентльменом поетичного штабу він і є, мій хазяїн, який забрав із собою першу скриню, — Ебенезер Кук, Лауреат Меріленду. І вам, і вашому вайлові Джозефу буде непереливки, якщо він розповість кому треба про те, що трапилося з його речами.

— Бігме! Як на мене, то й забирай собі отой клятий куфер! — вигукнув бідака, пообіцявши, щойно повернеться шлюп, відправити і скриню, і слугу на «Посейдон». — Але прошу, покажи мені бодай якийсь доказ того, що ти й справді на службі в нього, щоб у мене на серці було спокійно, бо як же мені бути тоді, коли я опинюсь у руках капітанів, якщо виявиться, що злодій саме ти, а капітани — власники?

— Про те ви не бійтеся, — сказав Ебенезер. — За дві хвилини я продемонструю вам достатній доказ: сторінка за сторінкою, списані власноруч Лауреатом. — І тут він згадав, зі змішаним почуттям тривоги і полегшення, що його записник досі залишається у стайні. Але старий заперечно похитав головою.

— А хай би вони навіть були витаврувані багряними літерами на вашій дупі або висічені на тяблах Мусієвих, я все дно в тому ні бе ні ме ні кукуріку.