Баришник дур-зіллям полностью

— Ні, ти мене не так зрозумів, хлопче… Але менше з тим. Бачиш, отамо на мотузці висять спідні й плюндри? Чи не зробив би ти мені ласку подивитися, чи висохли вони, і якщо висохли, то принеси їх негайно сюди, бо ж я маю ще встигнути на пором до Даунза.

Молодик вчинив, як йому було велено, і невдовзі Ебенезер, залишивши нарешті стайню, щодуху помчав до пришибу, намагаючись помітити на бігу Берлінґейма чи двох капітанів-піратів, до чиїх пазурів, як він боявся, потрапив його приятель. Коли він, засапавшись, дістався нарешті пришибу, то на свій превеликий жаль, з'ясував, що шлюп уже відплив, а разом з ним відплив і його ладунок, хоча речі Берлінґейма зостались на пірсі на тому ж самому місці, де вони залишили їх уранці. Серце його так і стисло від розпачу.

Якийсь старий моряк сидів поблизу на купі складеної кільцями линви, що належала шлюпові, і смоктав свою довгу глиняну люльку.

— Послухайте, сер, чи не скажете ви, коли відплив шлюп?

— Менш ніж пів години тому, — спроквола мовив старий, навіть не завдавши собі клопоту звести очі. — То ще й досі видно.

— Чи не було там серед пасажирів невеличкого на зріст чоловіка, вдягненого… — він був ладен змалювати густого червоного кольору Берлінґеймовий каптан, але вчасно згадав, що його друг змінив своє вбрання — на ім'я Бертран Бертон, мого слуги?

— Такого я не бачив. Жодних слуг я не бачив.

— Але чому ж ви залишили цю скриню тут на березі й відіслали її сусідку? — запитав Ебенезер. — Їх же мали разом відправити на «Посейдон».

— Я до то' не маю діла, — сказав моряк, знизавши плечима. — Містер Кук, відпливаючи, забрав свою із собою; інший чоловік відплива сьо'дні ввечері на іншому кораблі.

— Містер Кук! — вигукнув Ебенезер. Він ледве не почав доводити, що він і є той самий Ебенезер Кук, Лауреат Меріленду, але, поміркувавши, вирішив цього не робити; по-перше, пірати й досі могли його розшукувати — і цього старого моряка, не виключено, вони могли для того найняти; і, крім того, Кук — то не таке вже й рідкісне ім'я, і все то може виявитися лише якимось тимчасовим непорозумінням.

— Але ж звісно, — закінчив він, — що то був не Ебенезер Кук, Лауреат Меріленду?

Але старий ствердно кивнув.

— Еге ж, саме цим джентльменом він і був, отой поетичного штабу чолов'яга.

— От дідько!

— Він був одягнений у такі самі чорні плюндри, як у вас, — доброхіть підказав моряк, — і в каптан червоного кольору — не найчистіший, варт сказати, як то мало б личити його посаді.

— Берлінґейм! — від несподіванки поет аж роззявив рота.

— Нє-є, то був Кук. Схоже, що поет якийсь — мав плисти на «Посейдоні».

Ебенезер ніяк не міг того збагнути.

— Тоді послухайте, — з острахом запитав він, і слова йому давалися непросто, — а хто ж то має бути той другий джентльмен, власник цієї скрині, який повинен відплисти на іншому кораблі?

Старий затягнувся люлькою.

— Вдягнений він був не як джентльмен, — нарешті вимовив він, — та й лицем на джентльмена не був схожий — воно радше обвітрене й пропечене сонцем, як у моряка. Інші звали його Капітан, та й він їх звав так само.

Ебенезер пополотнів.

— Часом не капітан Слай? — запитав він перелякано.

— Еге ж, тепера, як ви вже ото згадали, — сказав старий, — то й я пригадую, що там межи ними був такий собі капітан Слай.

— А Скеррі також там був?

— Еге ж, і Слай, і Скеррі були тут, схожі, мов два близнюки. Вони та ще третій джентльмен підійшли, розшукуючи того джентльмена-поета лише п'ять хвилин по тому, як він одплив, ото так само, як і ви, пане, підійшли, розшукуючи їх. Але далі найближчого шинка вони не відійшли, тож, певно, там за келишком рому ви й зможете їх знайти.

Ебенезер мимоволі вигукнув:

— Крий Боже! — і з жахом подивився на протилежний бік вулиці.

Старий знову стиснув плечима і сплюнув у воду гавані.

— Либонь, на березі й можна здибати товариство пристойніше, ніж моряки, — визнав він, — але щоб воно було веселіше… Ну, годі! — урвав він себе. — Вам лише варто прочитати на ладунку його ім'я, хвилин десять тому він його там написав. Я ж бо в грамоті не битий, бо інакше й сам би здогадався зробити теє раніше.

Ебенезер негайно ж оглянув скриню свого приятеля і на одній ручці знайшов приторочений клаптик картону з написом: К^ап Д^ж Куд.

— Бути того не може! — і ноги в нього підкосилися; він мусив негайно присісти на скриню, бо інакше знову зганьбив би свої спідні, які ледь висохли. — Благаю, скажіть мені, що це не Чорний Джон Куд!

— Чорний він там чи білий, Джон чи Джим, але то був Куд, — підтвердив той. — Капітан Слай, капітан Скеррі й капітан Куд. Вони отамо у «Володарі морів».