Баришник дур-зіллям полностью

— Ну, годі вже вам спокушати мій терпець, старче! — остеріг його поет. — Найостанніший тупак впізнає вірша, щойно на нього гляне, байдуже, чи второпає він у тому щось, чи ні. Я покажу вам вірші, гідні усолоджувати вуха богів, і годі вже вам прискіпуватись!

Наказавши моряку уважно пильнувати Берлінґеймову скриню і приготувати негайно, щойно він повернеться, шлюп до відплиття, він, зробивши велике коло, перейшов вулицю, намагаючись триматись подалі від вхідних дверей «Володаря морів», перетнув провулок, що вів до задвірка цього заїзду, і з калатанням у серці увійшов до знайомої йому вже стайні, очікуючи будь-якої миті здибатися з цією страхітливою трійцею капітанів. Він поспішив до стійла, у якому складав свої вірші про море: і там, на соломі, де в сум'ятті й поквапі він його залишив, лежав той дорогоцінний гросбух. Ебенезер метким рухом його вхопив. Чи не понівечив, не забруднив його, бува, той хлоп-конюх, чи не вирвав з нього часом сторінки? Ні, він був неушкоджений і в гарному стані.

— Вас, хто зневажив Шторм, Приплив, — процитував він, відкривши сторінку, і зітхнув, задоволений власного майстерністю. — Тут учуваються звуки бурі й хвиль, що увсебіч метляють кораблем!

Але для подібних розкошів часу не було; цілком можливо, що саме цієї хвилини шлюп уже швартувався біля пришибу, та й ті лиходії не будуть вічно пити ром у таверні. Він швиденько, як міг, перебіг очима решту своїх вранішніх стансів — ті сім чи вісім римованих двовіршів, у яких змальовувався корабельний бенкет, сунув книгу під пахву і мерщій вискочив зі стайні на задвірок.

— Ані руш, пане поете, бо тут тобі й смерть, — мовив чийсь голос позаду нього, і, крутнувшись, він зіткнувся обличчям до обличчя з убраними в чорне демонами з пекла, кожен з яких лівою рукою спирався на ціпок із чорного дерева, а в правій тримав націлений у груди поета пістоль.

— Подвійна смерть, — додав другий.

Ебенезер не міг вимовити ні слова.

— Дозвольте я всаджу йому кулю прямісінько в його римо-католицьке серце, капітане Скеррі, і заощаджу вам порох?

— Ні, дякую, капітане Слай, — відповів другий. — Капітан Куд хоче подивитися, що то за дивовижна риба проковтнула нашу наживку, перш ніж ми візьмемо його за горло. Але коли прийде час, я не маю нічого проти того, аби ти вдовольнив своє бажання.

— Ваш покірний слуга, капітане Скеррі, — сказав капітан Слай. — Ану, заходь усередину, Кук, а то зайдеш на добру кулю в череві.

Та Ебенезер не міг і поворухнутися. Зрештою застромивши, бо потреби в них вже не було, пістолі за пояса, взявши його за лікті й підштовхуючи вперед, цей моторошний почет спрямував напівпритомного поета до задніх дверей заїзду.

— Заради Бога, пощадіть мене! — кумкнув він, шалено кліпаючи очима.

— Від цього джентльмена то не залежить, — сказав один із його поневолювачів. — Але той, до кого ми тебе ведемо, і є отим самим чоловіком, із яким ти й будеш торгуватися.

Вони ввійшли до чогось на кшталт комори, і один з його стражників, той, кого звали Слай, пройшов уперед і прочинив інші двері, що вели до кухні «Володаря морів», яка була вся у звоях пари.

— Агов, Джоне Куд! — гримнув він. — Ми спіймали вашого поета.

Ебенезеру дали в спину такого добрячого стусана, що він, послизнувшись на засмальцьованих кахлях, простягнувся на підлозі поруч із круглим столом, що стояв посеред кімнати, впавши прямісінько під ноги чоловіка, який за тим столом сидів. Усі зареготали: капітан Скеррі, котрий і пхнув його; капітан Слай, що стояв поблизу; якась жінка, чиї ноги звисали перед самими його очима, а тому вона мусила, як виснував Ебенезер, сидіти на колінах у Куда; і сам Куд. Тремтячи від страху, поет звів голову і побачив, що тією жінкою була веснянкувата Доллі, яка сиділа, обхопивши руками шию головного злодія.

Потім із острахом, немов очікуючи здибати самого Люципера, він перевів погляд на Джона Куда. Те, що він уздрів, хоча і виявилося не таким уже й жахливим, проте від того не стало менш приголомшливим: перед ним було обличчя Генрі Берлінґейма, що розпливлося в усмішці.

Лауреат зазнає критики і ступає на борт «Посейдона»

— Генрі!

Усмішка враз злетіла з обличчя його друга. Він зіштовхнув служницю з колін, з лютим виглядом стрімко підхопився і, вхопивши Ебенезера за вилоги, підтягнув до себе.

— Ти бовдур! — мовив він сердито, перш ніж поет встиг ще що-небудь сказати. — Хто дозволив тобі нишпорити тут по стайнях? Я ж наказав тобі прочесати всі доки в пошуках того дурнуватого поета!

Ебенезер був настільки здивований, що й словом не обізвався.

— Це мій слуга Генрі Кук, — сказав Берлінґейм, звертаючись до чорних капітанів. — Ви що, не можете відрізнити поета від звичайного пахолка?

— Ваш слуга? — вигукнув капітан Скеррі. — Та це ж те саме обісране щеня, яке надокучало нам сьогодні вранці — чи не так, капітане Слай?

— Еге ж, саме воно, — сказав капітан Слай. — І, крім того, він там щось собі мазюкав в отій самій книзі, яка, як ви стверджуєте, належить поетові.