Залишившись знову на самоті, він записав у своєму гросбуху на аркуші із заломленим кутом той афористичний куплет, який так йому допоміг, і спробував би віршувати й далі, якби незручності його становища не унеможливили процес творчості. Час спливав, і це його непокоїло: сонце вже перетнуло полудневу межу і почало хилитися в напрямку заходу; напевно, вже наближався час, коли вони мали б зійти на борт шлюпа, який повинен був доставити їх на «Посейдон», а Берлінґейма і слід прохолов. Вітер змінив напрямок, задував тепер майже прямісінько від гавані в бік стайні та студив поета наскрізь. Зрештою, він був вимушений шукати собі прихистку в пустому стійлі поодаль, де було вдосталь свіжого сіна і де він, всівшись, міг прикрити свої ноги. І дійсно, коли відраза, яку він попервах відчував, минула, йому стало доволі тепло й затишно, хоча його досі гнітили деякі недобрі передчуття: він однаково тривожився і за Берлінґейма, і за себе, бо йому таки й справді почало здаватися, що його друг вскочив у халепу з капітанами піратів. Вирішивши підбадьорити себе думками про щось приємніше (і водночас борючись з дрімотою, яку той відносний затишок одразу почав на нього наганяти), Ебенезер знову звернувся до тієї сторінки у своєму нотатнику, де був записаний його чотиривірш про «Посейдон». І хоча він ніколи на власні очі не бачив це судно, однак, дещо порозмисливши, доточив до першого катрена другий, у якому відверто назвав його:
Звідкіля йому вже не становило великого клопоту віддати належне капітану й команді корабля, хоча, по правді сказати, окрім Берлінґейма і тих жахливих капітанів-піратів, йому ніколи в житті не доводилося зустрічатися з моряками. Віддавшись цілковито на волю музи й відкинувши катрени на користь стансів, що більш личило епічній формі, він продовжив записувати:
Немов у якомусь мареві, він побачив себе на борту «Посейдона» у сухих плюндрах і теплому одязі, а свій скарб — у безпеці, схований на нижній палубі. Небо супокійне. Легенький вітерець повіває зі сходу, збиваючи баранці на гребнях морських хвиль, на яких виблискують сонячні промені, і загрожує зірвати його капелюха та капелюхи статечних джентльменів, разом із якими він, ведучи сердечну розмову, стоїть на юті, роздмухуючи у люльках, напханих добрим тютюном, жарини, які змінюють свій колір від червоного до жовтого. Із якою грацією наввипередки лізуть угору матроси, щоб розіпнути вітрила! Яким хором віддається йому звук якоря, піднятого з дна морського, що з нього краплинами стікає вода, і могутній корабель вирушає в путь! Джентльмени тримають свої капелюхи, дивлячись униз на хвилі, що збивають піну під бушпритом, і вгору на морських птахів, що кружляють вдалечині над доками, примружують від сонця і водяних бризок очі й сміються в захопленні від спритності матросів, що деруться на щогли. Аж ось і стюард ввічливо подає знизу знак, і всі разом веселим гуртом ідуть обідати в каюту капітана. Ебенезер сідає праворуч від цього достойника, і жоден з присутніх не може зрівнятися з ним у дотепності й апетиті. Але яке ж бо частування розкладено поперед ними! Вмочивши перо в чорнила, він написав:
Можна було б ще багато чого сказати, але й сам процес висловлювання думки був не менш солодким, ніж це, подібне на сон видіння, і такою глибокою була його втома, що йому ледве стачило сил підписатися за звичкою
Здавалося, він спав лише якусь хвилину, але, прокинувшись від того, що конюх заводив до стайні коня, він з тривогою зауважив, що сонце вже тулилося до небосхилу; прямокутник світла від дверного отвору простягнувся майже до того самого місця, де він сидів. Ебенезер стрімко підскочив і, згадавши, що він напівоголений, підхопив добрячий віхоть сіна, щоб себе прикрити.
— Нужник на протилежній стороні подвір'я, сер, — сказав хлоп, вочевидь, нітрохи тим не здивований, — проте маю визнати, що й там не набагато приємніше, ніж у цій стайні.
