— Але ти не подумай часом, що я забув про тебе, — вів він далі. — Я опасувався, що ти можеш знайти собі якусь іншу вдяганку і з'явитися тут будь-якої миті. Тому я й повів Слая і Скеррі через дорогу до таверни, щоб перехилити келишок-другий рому, увесь той час намагаючись скласти план, яким то робом надіслати тобі звістку. Мало не щохвилини я виглядав у бік пришибу, вдаючи, що шукаю свого слугу, і коли я нарешті побачив, що твоя скриня зникла, то здогадався, що ти один вирушив на «Посейдон». І дійсно, коли ми знову туди прийшли, старий на набережній підтвердив, що Ебен Кук відплив на шлюпі разом зі своєю скринею.
Ебенезер зачудовано хитнув головою.
— Але ж…
— Стривай, поки я не закінчу. Ми прийшли сюди, аби згаяти час до вечора; я був цілковито впевнений у тому, що ти в безпеці, і збирався просто надіслати тобі через перевізника записку, аби ти не думав, що я тебе зрадив чи потрапив у якусь халепу. Коли Доллі мені сказала, що твій записник у стайні, я присягся Слаю і Скеррі, що ми все одно тебе впіймаємо, адже поет по свій записник і до Пекла піде, тож поставив їх наглядати за стайнею на той випадок, якщо ти повернешся; насправді ж я збирався надіслати книжку тобі разом із моєю запискою і вдався до цієї штуки, аби на якийсь час позбутися цих мавпоподібних близнюків. Можеш уявити мій подив і тривогу, коли вони привели тебе із собою!
Ебенезер, відчуваючи деяку ніяковість, пригадав ту сцену, що була перервана його появою.
— То надто фантастична історія, щоб її можна було викласти словами, — виголосив він. — Ти гадав, що я вже поїхав, а я думав, що то був ти — тобто той хлоп був вдягнений у твій каптан!
— Що? Бути того не може!
— Ні, я впевнений в тому. Старий там біля пришибу описав його: тьмяно-червоного кольору каптан і чорні плюндри. Тож саме тому я й подумав, що то був ти.
— Боже правий! От чудасія! — він голосно засміявся. — Ну й комедія!
Ебенезер зізнався, що не зрозумів жарту.
— Тільки подумати! — вигукнув його друг. — Коли Слай і Скеррі, розшукуючи свого Лауреата, сьогодні вранці прийшли сюди і, натрапивши на тебе, зробили з того собі забаву, не відаючи, що ти — то і є він, я та Доллі пішли до стайні, щоб там трохи собі порозважатися: у першому ж стійлі ми натрапили на якогось бідаку, що там спав, — чийсь слуга, з огляду на його зовнішність, і там на місці саме з ним я й обмінявся своїм одягом. Він також був вельми задоволений цим обміном!
— От чорт! Тобто ти хочеш сказати, що це і був той самий лжелауреат?
— А хто ж іще, як не він, якщо чоловік, про якого ти чув, носить мій каптан? Либонь, він тоді щойно втік від Слая та Скеррі й ховався від них.
— Отже, саме його вони й уздріли, коли він проходив повз вікно, що, власне, і врятувало моє життя?
— Поза всякими сумнівами, так і було; і, довідавшись про твою скриню, він, напевно, втік разом з нею. Що й казати, відважний хлоп!
— Ну, далеко він не відпливе, — похмуро мовив Ебенезер. — Щойно ми опинимось на борту, я тієї ж миті прожену його з корабля.
Берлінґейм стис губи, але нічого не сказав.
— Щось не так, Генрі?
— Ти маєш намір відплисти на «Посейдоні»? — запитав Берлінґейм.
— Звичайно! Що нам завадить чкурнути зараз, поки Слай і Скеррі чекають нас на своєму кораблі?
— Ти забуваєш про мій обов'язок.
Ебенезер скинув здивовано бровами.
— То хто це забуває про свій обов'язок — я чи ти?
— Послухай-но, мій дорогий Ебене, — приязно сказав Берлінґейм. — Я не знаю, хто він, той самозванець, але запевняю тебе, що він всього-на-всього якийсь жалюгідний лондонський ферт, що надумав скористатися з твоєї слави собі на пожиток. Хай він буде собі Ебеном Куком на борту «Посейдона»: либонь, капітан розкриє це ошуканство й закує його в залізо, а може статися так, що й сам Куд уб'є чи підкупить його, адже вони пливуть разом в одній флотилії. Навіть якщо йому все ж таки вдасться, зберігши цей обман, дістатися Меріленду, ми зможемо зустріти його біля пришибу разом із шерифом і покінчити з цим. Тим часом твоя скриня надійно схована в трюмі корабля, і він її не чіпатиме.
— Тоді що, заради Бога, Генрі, ти пропонуєш?
— Я не знаю, які там ще штуки має у себе про запас Джон Куд, — сказав Берлінґейм, — як не знає того й лорд Балтимор чи будь-хто інший. Але не викликає жодних сумнівів те, що він вельми занепокоєний призначенням Ніколсона і опасується за свою ницу справу; я так міркую, що він збирається пристати до берега раніше від флотилії, але чи для того, щоб замести сліди своїх старих злодіянь, чи для того, щоб посіяти зерна нових, — то мені невідомо, як невідомо мені й про те, якими саме є його наміри стосовно тебе. Я хочу й надалі залишатися в ролі Куда і відплисти до Меріленду на «Морфеї» разом із моїм довіреним слугою Генрі Куком.
— О ні, Генрі! Це безглуздо!
Берлінґейм знизав плечима і напхав люльку.
— Ми випередили б Куда, — сказав він, — і, можливо, нам вдалося б зруйнувати чи загальмувати його плани.
