— Тут є «але», — застеріг Лауреат. Він схилив голову, похитав вказівним пальцем і навів приказку, яка мимохіть змусила його почервоніти: —
— Отже, ви, зрештою, не дуже схвально дивитеся на це?
— Стривай. Не так швидко: так само легко можна сказати й протилежне — що послідовник гоббсівського матеріалізму ніколи не повинен бути гравцем, адже немає того, хто грав би і не вірив би в удачу, а вірити в удачу — означає заперечувати існування сліпого випадку і голого детермінізму, зарівно як і матеріалістичний лад. Той, хто каже Удачі «так!», якщо коротко, мусить також сказати «так!» і Богу, і навпаки.
— Отже, заради всього святого! — вигукнув Бертран, радше з меншою повагою в голосі, ніж попервах. — Якої ж ви
Але Ебенезера не можна було так легко притиснути до стіни.
— Це одне з тих питань, на яке можна поглянути з багатьох боків, — мовив він супокійно з блаженного усмішкою і знову зосередив свою увагу на мартинах. Усупереч очікуванням, його становище на «Посейдоні» аж ніяк не виявилося неприємним. Йому вдалося поставити себе таким чином, що інші вважали його не ще одним звичайнісіньким слугою, а кимось на кшталт переписувача-секретаря на службі в Лауреата, завдяки чому йому був наданий доступ до шканців, куди він сходив разом із Бертраном і мав нагоду вести нетривалі розмови з джентльменами; не було жодної потреби приховувати свою освіту, позаяк ту посаду, на яку він заявляв права, часто займали безгрошеві бакаляри, і, роблячи з Бертрана про людське око такого собі зарозумілого, мовчазного генія, він мав надію виступати від його імені значно частіше й у такий спосіб зберегти їхній маскарад. Ба більше — він міг присвячувати своєму записникові стільки часу, скільки було потрібно, і навіть позичати книжки в пасажирів-джентльменів, не викликаючи жодних підозр; від секретаря очікувалося, що він має клопотатися коло чорнил, паперів і книжок, надто коли його роботодавець — поет-лауреат. Коротко кажучи, мірою того, як тривала подорож, йому ставало дедалі очевидніше, що його роль надавала більшість привілеїв його справжньої особистості та позбавляла всіх небезпек, і він зараховував цей маскарад до своїх найвдаліших ідей. Поки слуги, щоб розвіяти нудьгу, вдавалися до гри на гроші та пліткували про своїх панів і пань, а леді та джентльмени вдавались до гри на гроші та пліткували одне про одного, Ебенезер приємно проводив час у товаристві власних творінь або ж серед творів славетних авторів минувшини, із якими він, відколи його було названо лауреатом, відчував сильний духовний зв'язок.
Та й справді, єдиною річчю, яка викликала в нього невдоволення, коли він подолав початкову ніяковість і призвичаївся до свого становища, був час їди. По-перше, сама їжа виявилася не такою, яку він намалював собі в уяві: останній запис у його книжці, зроблений, перш ніж він заснув у стайні «Володаря морів», проголошував:
До чого в перший же день подорожі в ролі Бертранового слуги він доточив:
