Владнавши таким чином цю фінансову оборудку, поет у своєму меланхолійному настрої став почуватися геть хворобливо. Цілий день він нидів у своїй койці або незграбно тинявся біля бортів корабля, уп'явшись очима в океан; почувши Бертранову звістку — яку той, шалено обертаючи очима, приніс наступного ранку — про те, що зваблення міс Роботем є тепер доконаним фактом, він лише зітхнув і похитав своєю хазяйською головою; і коли, напустивши на себе веселість, слуга затим виголосив, що він готовий нині заволодіти й блудницею Фортуною, млява Лауреатова відповідь на те була такою:
Він був дуже близький до того стану, як сам усвідомлював, особливо тим не переймаючись, з якого його одного разу порятував Берлінґейм, а іншого, хоча й ненавмисне, — Джон Макевой. Подія ж, яка врятувала його цього разу, виявилася цілком відповідною його настрою: у перший же з двох днів, на які мали б закладатися «розважливі» гравці, флотилія вперше потрапила у справжню негоду. Вітер змінив свій напрямок з північного на південно-західний і, збільшивши швидкість, приніс із собою шторм, що тривав п'ять днів поспіль. «Посейдон», зазнаючи сильної кільової й бортової хитавиці, рискав у цьому бурхливому морі; пасажири були змушені проводити більшу частину дня внизу, під палубою. Усі каюти були просякнуті смородом трюмової води, і навіть самі моряки заслабували на морську хворобу. Ебенезеру було так зле, що за ці дні він ледве міг що-небудь з'їсти за столом, де харчувалися слуги; він залишав свою койку, лише відгукуючись на поклик природи, коли вона звала його або до релінга, або до нужника. Однак хоч він, як і решта пасажирів, і скаржився на свої страждання, та, на відміну від них, не відчував палкого бажання, щоб море стихло: квапити катаклізм — то одна річ, і вимагає принаймні рішучості; але щоб підкоритись і прийняти вже наявний катаклізм, не потрібно нічого, окрім розпачу.
Він знову побачив Бертрана лише на п'ятий, останній день шторму, також найважчий. Увесь похмурий день «Посейдон» зі взятими на марселях рифами плив, здригаючись усім своїм корпусом, вітер змінив напрямок на північно-східний, і надвечір шторм став ще дужчим. Ебенезер був на юті, у своєму простосерді перехилившись через релінг з навітряного боку й у своїй хворобливості не звертаючи уваги на бридкі результати. Тут до нього і приєднався його слуга, як завжди, вдягнений у хазяйський одяг, і, з'явившись на чардаку з тією ж метою, узявся до справи зі схожим недбальством. Якийсь час вони гарували собі пліч-о-пліч у дедалі густіших сутінках; невдовзі Ебенезер спромігся запитати: «Які там шанси у преподобного Табмена на те, що ми переживемо ніч? Я б на це не закладався».
При цих словах Бертран аж зайшовся у нападі блювання.
— Було б краще для всіх, якби це кляте судно пішло під воду! — відповів він нарешті. — І чхати я хотів на те, виживу чи помру.
— Що я чую, невже це говорить Лауреат? — Ебенезер споглядав страждання свого слуги із задоволенням.
— Ні слова більше! — застогнав Бертран і обхопив обличчя долонями. — Хай буде проклятий той день, коли я залишив Лондон!
Із кожною новою скаргою Ебенезерів шлунок відчував полегшення.
— Але як же так? — запитав він уїдливо. — Ти радше будеш вихолощеним слугою у Лондоні, аніж поетом-джентльменом з коханкою і статком? Щось я ніяк не збагну!
— Та краще б уже Ральф Бердсел геть утяв мені того інструмента! — вигукнув Бертран. — Чоловічий стручок — то такий держак, тримаючись за який, жінка обведе його круг пальця. Ех, от і шльондра! Зрадлива шльондра!
Тепер поетове задоволення перейшло у справжній захват.
— Ага, твоєму баскому брикунцю так вкрутили хвоста, що він заревів оленем! Їй-бо, ця діваха добре вчинила, нагородивши рогами того, хто робить собі забаву з того, що наставляє роги іншим!
— Ні, на Бога, ви не повинні так вихваляти цю хвойду!
— Не вихваляти її? Та вона заслуговує на мої всілякі похвали та на мою всіляку підтримку; вона має моє благословення…
— І ваші гроші також, — сказав Бертран, — усі сорок фунтів.
