Баришник дур-зіллям полностью

— Ніякої в тому немає маячні, пане, хіба що маячня — це те, як влаштовано весь світ. Розгляньмо хоча б оце питання про перуки, у Лондоні ця справа стоїть отак: чи слід носити коротенький парик, чи перуку із довгим волоссям. Простого ремісника питання моди не обходять, і він носить коротку перуку, котра не заважає йому в роботі, на волоссі, даному йому від природи; але дайте йому десять фунтів і два тижні побайдикувати, й ось він уже чимчикує до крамниці, щоб купити собі великі французькі космаки та пів пека пудри, і сам чорт йому не брат! Відтак візьміть собі із тузінь таких нероб; найметикуватіший з них купить собі короткий парик, пихато нарікаючи на тиранію моди — та хіба ж я їх не чув! — і гадає собі, що ось він уже піднісся над своїми довгоперукими товаришами, як оце вони гадають, що піднеслися над синками купчиків і короткоперукою челяддю. Однак зійдіть на один щабель вище, і ви знову отримаєте перуку з довгим волоссям на голові якогось любомудра на тій підставі, що занадто вже багато розвелося коротких париків, котрі лише удають здоровий глузд, і, певний, що то тільки поза, яку вони займають із практичних міркувань, він заживає цим слави наймудрішого, бо виводить усю цю облуду на Божий світ. А зійдіть на сходинку вище і знову знайдете коротку перуку на макітрі якогось філософа, а ще вище — перуку з довгим волоссям, і так далі. Або ж візьмімо оце питання про Францію: звичайний селянин усім серцем стоїть за Англію і вважає, що кожен француз — то сам Диявол, але достатньо йому прожити рік у Лондоні, як він уже згорда поглядає на хлопський розум своїх краян. Аж ось вам трапляється подибати того, кому довелося чимало виїздити і хто каже: «Чума б вхопила всі ці вертигузькі манірності й вихиляси! Якщо вже на те пішло, то Англія понад усе!» А потім стрічаєте того, хто побував уже за кордоном і хто клянеться, що для того, хто подорожував, справа не в усіх цих манірностях і вихилясах, бо нема народу кебетнішого за кебетних французів, проти яких твій англійський городянин — селюк неотесаний. Наступним виступає той, хто побував не тільки у Франції, а й у кожній охрещеній країні на землі, стверджуючи, що тільки недосвідчений новачок, який подорожує вперше, так виславляє Париж — той, хто багато чого вже побачив, вертається додому до Англії, зберігаючи всю цю вишуканість у своєму серці. Аж ось настає черга вашого великого філософа-скептика, який вважає, що жодна зі сторін не має рації, а далі — ще більш величний філософ, який знає, що жодна зі сторін не має рації, проте пристає до котроїсь із них задля штудерної нісенітниці, яка у ній є, за ним іде святий у миру, який твердить, що він обходить стороною всі ті балачки про війни й королів і чеснотами своїми здобуває собі славу й ім'я. А вже за ним…

— Досить, благаю тебе! — крикнув Ебенезер. — У мене вже голова йде обертом. Заради Бога, до чого ти хилиш?

— Я хочу сказати лише те, що вже казав уперед, пане: що хоч скільки б ви тинялися по білому світу, хоч скільки б ви мозолили собі очі книжками та гострили свій розум у компанії розумців, на кожне ваше так завжди знайдеться ні у людини, що на якусь капку простакуватіша од вас, і знову ж таки, у хлопа, що на якусь капку кмітливіший за вас, ось тому мудрих людей менше турбує, якої ви думки про щось, аніж чому саме ви тримаєтеся цієї думки. Саме це мене і рятує.

Але Ебенезер не міг збагнути, чому саме.

— От тут ти й вломиш собі карк, я так гадаю! Дурень може бездумно, як папуга, повторювати судження мудреця, але й не надійся, що він зможе боронити їх.

— Тільки дурень зважиться на це, — мовив Бертран, піднявши вказівного пальця догори. — А вашому поетові це й не потрібно.

Риси Ебенезерового обличчя почали витанцьовувати якийсь танок.

— Я хочу сказати, пане, — пояснив Бертран, — що коли вони звертаються до мене з одним із цих їхніх величних питань — не далі як, наприклад, учора їм закортіло знати мою думку з приводу чаклунства, чи вірю я в це, чи ні, — усе, що мені потрібно зробити, так це лиш певним чином усміхнутися й сказати: «А чом би й ні?» — та й квит! Ті, що вірять у це, лишаються вповні задоволеними, а що ж стосується скептиків, то вони не можуть напевно сказати, чи я такий собі тупак, котрого переслідують привиди, чи якогось штибу містик, удвічі розумніший за них. Ваш поет ніколи не мусить завдавати собі клопоту це все пояснювати: люди собі гадають, що в нього є відмикачка до опочивальні Пані Істини, і він з усмішкою дивиться на те, як вчені зводять драбини у дворі, щоб влізти крізь вікно. Й оці Ґречність і Глузд, які ви так проповідуєте, є його найзапеклішими ворогами; він повинен щипати панночок за сідниці та смикати вчених за бороди. Його манери — то і є його всі, так би мовити, доводи, й ота його певна примхлива усмішка — його єдине останнє заперечення.

— Годі, — різко мовив Ебенезер. — Я цього більше чути не бажаю!

Бертран усміхнувся своєю примхливою усмішкою.

— Але ж допевне то є лише нехитра правда?