— Ясна річ, — пояснив він Бертранові дружнім тоном, — що мілорд Балтимор, замовляючи мені написати «Мерілендіаду», мав на мислі дещо більше, ніж музу поезії. Він знає те, що визнає мало хто з державців: гарний поет вартий двох друзів при дворі, коли йдеться про те, щоб підтримати чи розладнати якусь справу, хоча, звісно, цей чоловік дуже обережно ставиться до почуттів поета, щоб сказати про таку річ відверто. А інакше чого б він послав мого дорогого Генрі наглядати за мною, як ти гадаєш? І чому б це Куд чатував на мене, якби не знав того, який я маю вплив зарівно з Балтимором? Достоту, це два грізних супротивники!
Якщо на Бертрана це і справило враження, то воно аж ніяк його не втішило.
— А най би їх обох чума вхопила!
— Не кажи так, — запротестував його хазяїн. — Дуже добре бути неупередженим, коли мовиться про якісь дрібниці, але це справа, де справедливість виступає проти ницості й легкодухості, і людина, яка ухиляється, дає свою згоду на тяжкий злочин.
— Може, й так, — мовив Бертран, знизавши плечима. — Мені ваш Балтимор відомий як дивовижний папіст, але я маю сумніви, що він при всьому цьому уже став святим.
І коли Ебенезер почав заперечувати, пахолок повів далі, переповівши історію, почуту від Люсі Роботем на «Посейдоні», суть якої полягала в тому, що Чарлз Калверт стоїть на службі в Рима.
— Уклавши диявольську угоду з Папою, він приєднався до папістів і дикунів проти протестантів, щоб вирізати їх усіх до ноги! Потім, утворивши з Меріленду Римську фортецю, єзуїти, немов сарана, заполонять усю місцевість, і перш ніж ви встигнете проказати «Отче наш», увесь той край належатиме Риму!
— Яка зловмисна маячня! — глузливо мовив Ебенезер. — Які ж у Балтимора є причини, щоб вчинити таке зло?
— Які причини! Папа заприсягся, що приєднає його до лику блаженних, якщо він запровадить римську віру в Меріленді, і канонізує його, якщо той загарбає весь край! Він зробить з нього клятого святого!
І саме тому, щоб запобігти цій катастрофі, як вирекла Люсі Роботем, її батько та решта заколотників і приєдналися колись до Джона Куда, щоб, скинувши владу папістів у Меріленді, що збіглося в часі з усуненням із трону короля Якова, подати петицію Вільяму та Мері з проханням дозволити їм перебрати управління Провінцією на себе.
— Але Кудові за всі його старання відплатили чорною невдякою, — сказав Бертран, — бо щойно той дім впав, як здобичники пересварилися між собою, і Балтимор примудрився здобути посаду губернатора для цього добродія Ніколсона. І хоч він і став під знамена короля Вільяма, усьому світу відомо, що в серці він католик: коли бився разом із Яковом у Ганслоу-Гіті, то разом з іншими справляв месу, і саме загін ірландських католиків він і привів у Бостон.
— Святий Боже! — заволав Ебенезер. — Ця блудниця Роботем — то ціла помийня наклепів! Ніколсон така ж чесна людина, як і я!
— Він — байстрюк герцога Болтона, — наполегливо правив своє слуга. — І перш ніж пристати до папістів, був ад'ютантом полковника Кьорка в Африці. Стверджують, що він зробив ковток вина з дупи полковника в Мекнесі, щоб зробити приємність імператору Мулаю Ісмаїлу…
— Зупинися!
— Одні кажуть, що це було травневе вино, інші — що бристольський херес; пані Люсі особисто бере сторону прибічників травневого вина.
— Я більше не хочу цього чути! — пригрозив поет, але на всі його протести в Бертрана були однакові відповіді: «Багато чого відбувається, що вашому чесному хлопу навіть і не снилося» або «
— Мені воно до дупи, хто там правий, а хто ні, — сказав він нарешті. — Хай там як, а ми потрапили в Кудове сільце, і нам уже ніколи не ступити на сушу.
— Як це так? — зажадав поет. — Мені на борту цього корабля ведеться аж ніяк не гірше, ніж на «Посейдоні», а триматимуть нас тут, поки не надійде наступний наказ.
— Ще б пак, хто б мав сумніви! — сказав слуга. — Але якщо ви й справді аж така потужна гармата, як гадає Чарлз Калверт, то хіба ж Куд відпустить вас на свободу, щоб ви його висадили в повітря? Для мене залишається загадкою те, як ми й досі ще живі!
Ебенезеру нічого не залишалося, як визнати слушність цієї думки, проте не можна було сказати, що вона одразу ж вселила в нього жах. Капітан Паунд був, безперечно, грізним, але не жорстоким: хоча в тому випадку, про який розповів Берлінґейм, він, вочевидь, і заплющував очі на поґвалтування, але проводив межу, коли діло доходило до смертовбивства, і його пограбування «Посейдона» було майже джентльменським.
