Ба більше, він не був ласий до наживи, як то ведеться в піратів: цілими тижнями шхуна борознила море з півночі на південь і навпаки, піднявши англійський прапор; коли на обрії з'являлося вітрило, пірати починали переслідувати його і, наздогнавши, дружньо вітали корабель, а капітан Паунд цікавився, як то міг би вчинити капітан будь-якого іншого корабля, що зустрілося в морі, до якого порту прямує незнайомець і який має на борту вантаж. І хоча відповіді, траплялося, і були спокусливими — «Барк „Аделаїда“, сто тридцять днів, як відплили з Фалмута, прямує до Філадельфії з вантажем шовку та срібних виробів» або «Бриг „Пілігрим“ з Ямайки з вантажем рому для Бостона», — однак тільки двічі за три повні місяці свого ув'язнення Ебенезеру довелося стати свідком піратських дій, і відбулися вони одного й того ж дня в серпні, а сталося це ось як.
Декілька днів шхуна лежала в дрейфі, хоча погода була гарна і, куди не глянь, не було видно ані хмаринки. Одразу ж після обідньої попоїжки в той самий день, про який ідеться, марсовий помітив на заході вітрило, і, поспостерігавши за ним якийсь час через прозірну трубу, капітан Паунд сказав: «Так і є, це „Посейдон“. Давай їх усіх вниз». Трьом забраним з «Посейдона» морякам наказали спуститися в їхнє помешкання на полубаку, Бертрана замкнули в комірчині, де зберігалися вітрила, а Ебенезера, який увесь ранок виконував, здавалося, безглузду роботу, перетаскуючи з місця на місце вантаж у трюмі, відправили вниз скінчити справу.
— Бідолашний капітан Міч, — подумав він. — Цей диявол тільки й чекав на те, щоб ущент його розорити!
І хоча він і відчував сильну відразу до самої ідеї піратства та не бажав ні Мічу, ні пасажирам ніякого зла, йому анітрохи не було шкода моряків, які вчинили над ним таку наругу; бувши вже свідком диких звичаїв піратів, він радше тішився від думки про сутичку між ними та залогою «Посейдона». Так чи інак, він не мав жодного наміру проґавити нагоду поспостерігати за тими захопливими подіями на чардаку: під час переслідування, яке тривало не більше години, він сумлінно працював у трюмі, перетаскуючи діжки та ящики на корму, аби (як він тепер зрозумів) звільнити місце для додаткової здобичі; але, коли кинули гаки і всі пірати, за винятком лише декількох, повсідалися із підвітряного боку на релінг, приготувавшись до абордажу, він видерся до кормового люка і визирнув назовні.
Серце його стріпнулося, коли він побачив знайоме судно: ось воно — те місце на юті, де він сперечався з Бертраном про те, як належить поводитися поетові, і звідки його волею провидіння скинуло в море; он там на містку з похмурим виразом обличчя стояв капітан Міч, вимагаючи, як і раніше, від своїх людей, аби вони не чинили опір і не ставили під загрозу безпеку пасажирів, хоча на носі корабля він встановив новісіньку восьмифунтову гармату.
Ебенезер клацнув язиком.
— От бідака!
Там, на шкафуті, так само як і раніше, вищали та мліли зо страху жінки, поки знервованих і похмурих джентльменів припроваджували до їхніх кают, щоб пограбувати; а біля грот-щогли товпилися моряки. Ебенезер побачив декількох своїх кривдників, включно з Недом, а також декілька нових облич. Пірати, пробувши у морі принаймні шість тижнів від часу їхньої останньої зустрічі, не завдавали собі клопоту приховувати ту хіть, що охопила їх при вигляді леді та служниць; звертаючись до них, вони зуживали найбільш розпусних виразів; щипали їх, штовхали, смикали та погладжували. Капітан Паунд з ніг збивався, намагаючись запобігти суцільному ґвалту. Він сичав своїм тихим голосом, матіркуючи залогу, погрожуючи кілювати матросів, якщо вони не стримуватимуть себе. Але навіть старпом, чорний Боабділ, що ошалів від вигляду якоїсь неповнолітньої красуні, якій, певно, стало зле від морської хвороби і яку вивели на чардак в одній тільки нічній сорочці, схопив її і, перекинувши через плече, попрямував до релінга, вочевидь, маючи намір взяти її у традиційний для піратів спосіб; капітану знадобилося приставити пістоль до його скроні, щоб вгамувати маврів запал, і той пішов геть, щось невдоволено буркочучи та облизуючись. Дівчина, на щастя, щойно він до неї підійшов, одразу ж зомліла, і так і залишилась у цьому стані, не відаючи, що була лише на волосину від того, щоб втратити честь.
Але справа так повернула на лихе, що капітан у розпачі зрештою наказав усім перебратися назад на шхуну і, хоч пограбування ще не закінчилось, велів прибрати абордажні гаки. Він прихопив із собою капітана Міча, двох членів команди «Посейдона» та баркас із корабля, пояснивши, що йому потрібна порада щодо визначення географічної довготи, та ще й він не зовсім певен, чи вилучили вони всі заряди до восьмифунтівки; він пообіцяв відпустити їх на волю, щойно шхуна стане недосяжною для гармати. Потім він звелів команді, яка досі ремствувала, сховати до трюму свіжі припаси, перед тим як формально розподілити здобич, й усамітнився зі своїм заручником у штурманській рубці.
