Ебенезер, звісно, полишив свій спостережний пункт тепер, коли пірати повернулися назад на корабель; а їхній настрій був такий лихий, що до того, як перше барильце портвейну пройшло крізь отвір люка, він, щоб уникнути їхнього гніву, завбачливо сховався подалі, ближче до корми, за старим вантажем. Місце, що послужило йому сховком, було широкою темною шпариною футів зо три заввишки, що тяглася попід каютами обабіч кіля корабля аж до самого рудерпоста на кормі. Оскільки ця ділянка забезпечувала доступ до рульових канатів, що крізь систему блоків тяглися від штурвала на палубі аж до рудерпоста, то там над днищем була фальшпідлога, на якій наш Лауреат і влігся на спині, намагаючись нічим себе не виказати. Над його головою, що була на відстані не більше двох футів від керма, було чутно скрегіт стільців по підлозі, а незабаром почулися придушений сміх і пара голосів.
— Їй-бо, той негр ледь її не розчахнув! — сказав один з голосів, й Ебенезер легко впізнав у ньому капітана Паунда. — Я було вже подумав, що він мене кине на корм рибам, коли я його зупинив!
Другий голос розсміявся.
— Присяй-бо, Томе, якби я тільки спробував стати йому на заваді, він би її наскрізь проштрикнув! А було б шкода: ця лакоминка призначена для джентльмена, а не для таких бикуватих бугаїв, як він; я хочу спробувати, яка вона на смак, перш ніж ми дістанемося берегів Англії.
Ебенезер не здивувався, почувши голос капітана Міча, але був приголомшений, взнавши, у яких близьких стосунках були ці двоє, що прямо випливало з їхньої розмови.
— Гадаєш, це тобі так минеться? — запитав Міч.
— А Бог його зна, Джиме. Боабділ стає геть несамовитим, як накидає оком на якусь волохатку. Їм усім потрібно провести бодай тиждень на березі, інакше мені каюк.
— Ну, що ж, у мене немає жодних наказів стосовно твого поета, але я привіз тобі оце — вони нишком пронесли це на корабель у Сідар-Пойнті.
Розмова на якусь мить урвалася, поки Міч видобував предмет, про який мовилося, а потім почувся відляск паперів, кинутих на стіл. Ебенезер нашорошив вуха, хоча він і так чув усе до останнього слова. Він зовсім забув, що саме привело його до цього сховку.
— «Таємна історія подорожі вгору Чесапіцькою затокою», — прочитав Паунд уголос. — Це що за нісенітниця?
— Ніяка це не нісенітниця, — розсміявся Міч. — Старий Балтимор горлянку тобі перегризе, аби це отримати! Подивися на зворотний бік.
Було чутно шелест паперів.
— Святий Боже!
— Еге ж, — підтвердив Міч висновок, до якого дійшов його приятель. — Вони роздобули це у Діка Сміта з округу Калверт — один Бог відає, як їм це вдалося! Він головний доглядач і управитель Балтимора.
— Ну, і що
— Вони кажуть, що десь за місяць Куд особисто по це прийде. З того, що мені вдалося взнати, це лише частина цілого «Діярія»; якщо йому вдасться, перш ніж там настане лад, знайти решту, тоді Ніколсон уже нічого не зможе йому заподіяти. Зараз там суцільний бедлам, Томе: побачив би ти тепер Сент-Мері-Сіті! Ендрос то є, то його нема. Лоуренс знову повернувся; Генрі Джоулз отримав колишню посаду Нініана Біла; і старий Роботем повернувся, у нього є ще донька, яка так тобі сподобалася, — пам'ятаєш Люсі?
— Авжеж, — мовив Паунд, — ще з минулого разу. Ти ще казав, що в неї родимка на сраці.
— Ба ні, Томе, жодних родимих плям! То Велика Ведмедиця вся у веснянках, присяй-бо, а місце, куди вказує стрілка візира…
— Годі! — зареготав Паунд. — Я добре пам'ятаю, де та Полярна зоря, куди спрямовано стрілки компасів усіх чоловіків. Давай, закінчуй уже про Меріленд, поки не відплив.
