— Написав цей щоденник один чоловік на ім'я Сміт — ото вже окаянна книжка, другої такої годі й шукати! — і всі вони задля безпеки називають її «Книгою Сміта»: і католики, і бунтівники, хоча мало хто з них бачив її на власні очі.
Отож хіба не схоже на лорда Балтимора, запитав він Паунда, — розділити книгу і сховати частини у своїх спільників, які носять таке ж ім'я?
Ебенезер вкрився рясним потом. Але зітхнув полегшено, почувши, як Паунд розсміявся над цією здогадкою, сказавши, що це безглуздя, втім, пообіцявши переказати агентам Куда, якщо воно того варте.
— А варте воно двадцяти фунтів, — жваво заявив Міч, усміхнувшись. — Ну що, давай, жени вже мене до човна і не шкодуй лайки, а то у них ще виникнуть якісь підозри. Я повернуся знову з Флотилією курців наступної весни або навіть раніше.
Поки Ебенезер видряпувався зі своєї шпарини, перелазячи через ящики та діжки, і сходив вгору по трапу, щоб відкрити люк, його ледь не знудило від обурення та збудження. Його буквально розпирало бажання розповісти Бертрану все, що він щойно почув; серед того значного гамору, яким зустріли появу двох капітанів, йому вдалося вилізти на палубу та пробратися вперед до трапа на баку (що вів також до його койки в комірчині для линв), не привертаючи до себе зайвої уваги.
Настрій серед залоги панував бунтівний, і команда була ладна вибухнути за першої ж ліпшої нагоди. Знехотя вони відпустили двох нажаханих моряків із «Посейдона», з яких збиткувалися весь той час, поки тривала розмова капітанів; обличчя їхні стали зовсім похмурими, коли під дулами їхніх пістолів баркас капітана Міча з кожним ударом весел віддалявся все далі на північ до свого корабля.
Ебенезер прослизнув повз бак до своєї комірчини-цюпки — вона зазвичай залишалась відчиненою — і розповів Бертрану про зраду капітана Міча, про останні каверзи, які затівав Куд, і про той важливий документ, що залишився лежати в каюті капітана.
— Мені конче треба роздобути ці папери! — вигукнув він. — Як вони потрапили до Куда, я й гадки не маю, але Балтимор має їх отримати!
Бертран похитав головою.
— Їй-бо, сер, це не ваша війна. А поетові так взагалі не варто мати справу з подібними речами.
— Е, ні, — відповів Ебенезер. — Я поклявся з головою зануритись у вихор Життя, а що таке життя, як не потреба щоразу обирати, на чиєму ти боці? І поза тим, я маю особисті причини хотіти здобути цей «Діярій».
Як зрадіє Берлінґейм, подумки тішився він, коли взнає, що капітан Сміт вів таємний щоденник! Хтозна, може, саме ці папери й будуть тим ключем, який бідолашний Генрі так давно розшукує, щоб відімкнути таємницю свого походження?
— Мені добре зрозумілі ці причини, — вирік слуга. — За цю книгу можна було б добряче вторгувати, якщо продати її тому, хто дасть кращу ціну. Але який вам з того буде пожиток, коли нам жити на землі лишилося тижнів зо два, не більше? Дідько, та чи ви бачили, в якому гуморі був мавр? Якщо нас не приб'є цей Куд, то пірати вже точно вколошкають.
Однак Лауреат з цим не погодився.
— Ця колотнеча може бути нашим порятунком, а не лихою недолею. — Він описав той хисткий настрій, що панував на чардаку. — Адже це Паунд тримає нас у полоні, а не залога, — сказав він. — Якщо вони збунтуються, то, вбивши нас, нічого з того не матимуть, але може так статися, що вони вб'ють його. Тим паче що їм нічого не відомо про цей «Діярій». Можливо, вони візьмуть нас до себе в команду, і коли ця веремія вляжеться, я знайду спосіб викрасти книжку. А потім ми пильнуватимемо нагоди прокрастися на берег. Або ще краще, ставши, як і решта, піратами, ми зможемо сховатися на якомусь кораблі, коли нас туди пошлють грабувати; вони і не помітять, що ми зникли. Отож я і кажу: нехай вони бунтують, а ми долучимось до них!
І, немов ці останні слова були командою, за якусь мить нагорі на чардаку пролунав вигук, а потім одразу гримнуло декілька пострілів із пістолів. Ебенезер і Бертран негайно поквапилися нагору, аби заявити, що вони цілком на боці бунтівників, передчасно гадаючи, що ті вже захопили шхуну, і вони таки справді застали Боабділа біля стерна: він стояв, вишкіривши зуби на моряків, що зібралися посеред палуби. Але замість лежати мертвим на палубі капітан Паунд з кривою посмішкою на обличчі стояв поруч із ним, схрестивши на грудях руки, у кожній тримаючи по пістолю, що з них ще звивався вгору дим; натомість один з членів залоги, одноокий хлоп з Кароліни на ймення Петч, простягся обличчям вниз біля трапа, що вів на капітанський місток.
— Ми попливемо до порту, коли я накажу, — вирік Паунд, застромивши пістолі назад за пояс. Двоє моряків вийшли наперед, щоб забрати свого пораненого товариша.
— Викиньте його за облавок, — наказав капітан, і, незважаючи на те що він досі був живий, каролінця жбурнули в океан.
— На наступного я навіть кулі не марнуватиму, — з погрозою мовив Паунд, навіть не озирнувшись, щоб побачити, як його жертва борсається в струменях води за кормою.
— А чого це мавр так радіє? — прошепотів Бертран, звертаючись до Ебенезера. — Ви ж казали, що він лютував більше за всіх.
