Баришник дур-зіллям полностью

Він ще багато чого міг би сказати Бертрану з цього предмета, що займав його уяву цілий ранок, але саме цієї миті двійко якихось дикунів впали, немов грім з ясного неба, і стали перед ними, тримаючи в руках списи. Це були підлітки, років десяти-дванадцяти, не більше, вбрані в щось на кшталт тоги з грубої вовни та штани з оленячої шкіри; їхня шкіра була не коричнево-чорного відтінку, як у Дрейкпекера, а мідно-коричневого, кольору круч, а волосся ані було коротким, ані кучерявилося, а падало прямими чорними пасмами, сягаючи нижче плечей. Вони скривили обличчя в найлютішій гримасі, на яку тільки були здатні, та наставили свої списи на білих людей. Бертран скрикнув.

— Дідько! — вигукнув Ебенезер і підняв догори руки, аби захистити обличчя. — Дрейкпекер! Де Дрейкпекер?

— Нам кінець, він кинув нас! — заголосив Бертран. — Цей негідник нас обдурив!

Але не могло й мови бути про те, щоб ці хлопчаки зістрибнули з верхівки кручі, і навряд чи б вони спустилися вниз без жодного шуму й не вивернувши бодай якийсь камінь. Ебенезеру здавалося, що вони ховалися в печері над їхніми головами, вичікуючи слушної нагоди стрибнути вниз. Один з них грубо звернувся до бранців якоюсь невідомою їм мовою, наказуючи звестися, і вказав на вхід до печери.

— Ми маємо залізти туди? — запитав Ебенезер і замість відповіді відчув, як вістря списа вкололо його в стегно.

— Скажіть їм, що ми боги! — не вгавав Бертран. — Вони з'їдять нас живцем!

Їм повторили наказ; вони видерлися по скелі до виступу біля входу в печеру. Хлопчаки забалакали до когось, хто, здавалося, був всередині, і з темноти їм відповів якийсь голос, спокійніший і доросліший. Бранців примусили ввійти, нагнувшись перед тим, оскільки стеля була не більше п'яти футів заввишки. Усередині смерділо екскрементами та пахло ще чимось невідомим. За якусь хвилину їхні очі призвичаїлися до темряви, і вони побачили дорослого дикуна, що голий лежав на ковдрі, якою була застелена долівка, засмічена мушлями, кістками та глиняними черепками з-під розбитих горщиків. Сморід, принаймні почасти, ішов від його правого коліна, що було перев'язане ганчір'ям. Він звівся на лікті, поморщившись від болю і став розглядати бранців. Потім, на їхній невимовний подив, він сказав: «Англійці?».

— Святий Боже! — Ебенезер від подиву аж рота розкрив. — Хто ви, пане, що говорите нашою мовою?

Дикун знову уважно роздивився їхнє сплутане волосся, подертий одяг і босі ноги.

— Шукаєте Куассапелага? Воррен послав вас знайти Куассапелага?

Хлопці зі своїми списами посунулися ближче.

— Ми нікого не шукаємо, — відповів поет виразно й голосно. — Ми англійці, нас пірати викинули в море, щоб ми втопилися; ми припливли до цього острова вночі завдяки неймовірному везінню, але не знаємо, де ми зараз.

Один з хлопців щось збуджено заговорив, потрясаючи списом, ладний накинутися на них, однак дорослий чоловік одним словом утихомирив його.

— Прошу, пощадіть нас, — став благати Ебенезер. — Ми не знаємо, хто такий Воррен, про якого ви тут говорите, та й взагалі ми жодної живої душі тут не знаємо.

Хлопці знову вдали, немов намагаються проштрикнути їх наскрізь. Поранений дикун насварився на них різкіше, ніж минулого разу й, очевидячки, наказав їм стати на варті біля входу, бо вони дуже неохоче залишили цю непривітну печеру.

— Вони хороші хлопці, — мовив дикун. — Вони, так само як і я, ненавидять англійців і ладні були б вас убити.

— Отже, на цьому острові є англійці? Як він називається? — Бертран, досі переляканий, стояв мовчки, але Ебенезер, попри свої недавні мрії про острів поетів, не зміг приховати радості від можливості зустріти своїх земляків.

Дикун пильно подивився на них.

— Ви не знаєте, де ви?

— Знаємо тільки, що це острів в океані, — відповів Лауреат.

— І вам не доводилося чути ім'я Куассапелага, короля анакостинів?

— Ні.

Якусь хвилю їхній полонитель продовжував розглядати їхні обличчя. Потім, немов переконавшись у їхній невинності, він відкинувся на свою вбогу постіль і вп'явся очима в стелю печери.

— Я — Куассапелаг, — виголосив він. — Король анакостинів.

— Король! — голосно прошепотів Бертран на вухо Ебенезеру. — Як думаєте, може, він король одного з наших золотих міст?

— Це земля піскатавеїв, — вів далі Куассапелаг. — Ці поля і ліси належать піскатавеям. Ця вода — то вода піскатавеїв, ці кручі — то наші кручі. Вони належали піскатавеям від сотворіння світу. Мій батько був королем на цій землі, і його батько, і батьків батько; так само і я якийсь час був ним. Але Куассапелаг уже більше не король, і мої сини й онуки не будуть тут правити.

— Запитайте в нього дорогу до найближчого золотого міста, — прошепотів Бертран, однак хазяїн жестом наказав йому помовчати.

— Але чому ви лежите тут у такому жалюгідному стані? — запитав Ебенезер. — Я так гадаю, що це місце не годиться для короля.