Баришник дур-зіллям полностью

— Цей край більше не належить Куассапелагу, — відповів король. — Ваші люди вкрали його в мене. Вони припливли на кораблях з шаблями та гарматами й забрали поля та ліси в мого батька. Вони зігнали нас із наших місць, немов диких звірів, і вигнали геть. І коли я сказав: «Ця земля належить піскатавеям», — вони кинули мене до в'язниці. Наш імператор, Очотомакуат, наче якийсь звір, мусить ховатися по цих пагорбах, а його місце зайняв молодий виродок Пассоп, що ладен лизати чоботи англійському імператору. Мої люди повинні або коритися йому, або гинути з голоду.

— Яка несправедливість! — вигукнув Ебенезер. — Ти чув це, Бертране? Хто він такий, цей Воррен, що таке собі дозволяє? Через нього мені соромно, що я англієць. Б'юся навзаклад, це якийсь шибеник, пірат, що привласнив цей острів, їй-бо! — він вхопив слугу за рукав. — Я пригадую, як старий Карл, вітрильщик, розповідав про місто піратів Ліберталію, що на острові Мадагаскар; молю Бога, щоб це був не він!

— Я не знаю, як звати імператора, — мовив Куассапелаг, — адже він тільки нещодавно прибув і став утискати мій народ. Цей Воррен — лише тюремник та очолює загін солдатів…

Цієї миті ззовні печери почулося сильне заворушення.

— Дрейкпекер! — крикнув Бертран.

При вході в печеру і справді стояв чорний здоровань: біля його ніг, кинутий у нападі гніву, лежав грубий спис, що його змайстрував Ебенезер, з двома настромленими на нього закривавленими кролями, а в здоровенних руках він тримав за карк юних дозорців. Одного він, схоже, якимось чином роззброїв, і перш ніж другий встиг скористатися зі свого оружжя, грізний негр зіткнув їх лобами та скинув обох вниз на берег.

— Браво! — привітав його Ебенезер.

— Ми тут, Дрейкпекер! — заволав Бертран і стрибнув до Куассапелага, аби зв'язати йому руки. — Ходи-но сюди й проломи голову цьому негіднику також!

Негр вхопив свого списа і з ревом кинувся в печеру, вочевидь маючи намір додати до своїх трофеїв і Куассапелага.

— Стій! Дрейкпекер! — наказав Ебенезер.

— Проштрикни його! — закричав Бертран, тримаючи руки Куассапелага за спиною. Дикун не чинив спротиву та дивився на цього непроханого гостя, не приховуючи зневаги.

— Я забороняю! — сказав Ебенезер і вхопився за списа.

Бертран рішуче з ним не погодився.

— Але ж цей мерзотник сам хотів так зробити з нами!

— Якщо і хотів, то він цього жодним чином не показав. Відпусти його.

Коли його руки звільнили, Куассапелаг знову ліг на ковдру і вп'явся очима в стелю.

— Ці хлопчаки — його сини, — сказав Ебенезер. — Піди з Дрейкпекером і приведи їх сюди, якщо він їх не повбивав.

Обоє чоловіків вийшли, хоч Бертран і мав чималі сумніви щодо слушності цього рішення, про що не забарився повідомити, але Ебенезер сказав Куассапелагу:

— Пробач, що мій слуга завдав шкоди твоїм синам; він думав, що нам щось загрожує. Ми не заподіємо вам жодного лиха, ви вже вдосталь настраждалися від рук англійців.

Але дикун залишився байдужим до цих слів.

— Мені що тепер, радіти, здибавши англійця, здатного проявити милосердя? — Він вказав на своє коліно, що так смерділо. — У чому більше милосердя — отримати в серце списа чи смерть від цього коліна, що отруює мене і яке я поранив, тікаючи вночі, наче кріль? Якщо мої сини загинули, я помру з голоду; якщо вони живі, я помру від цієї отрути. Твоє серце добре: я прошу тебе вбити Куассапелага.

Невдовзі Бертран і мурин повернулися, ведучи, наставивши на них списи, двох хлопчаків, у яких начебто було лише декілька синців і боліли забиті голови.

— Досить з мене того, що мої сини житимуть, — сказав Куассапелаг. — Накажи своїй людині вбити мене.

— Ні. Я маю для нього краще завдання, — сказав Ебенезер і звернувся до Бертрана: — Дрейкпекер залишиться тут із королем і доглядатиме його, поки ми не взнаємо, що вони за люди, ці англійські бандити. Хлопчаки можуть провести нас до краю їхнього поселення.

— Не мені з вами сперечатися, — зітхнув Бертран. — Сподіваюся тільки, що вони не захопили собі всі золоті міста та не поробилися богами.

Ебенезер на мигах з'ясував мурину, що хоче, аби той нагодував короля та перев'язав йому ногу, що гноїлася; на останнє, що прозвучало радше як запитання, аніж наказ, чорношкірий радісно відгукнувся, закивавши та щось із захопленням залопотав — це, певно, означало, що він знається на якихось заходах, які запобігають поширенню інфекції, та якихось лікувальних методах. Без зайвого галасу він прибрав брудний завій і уважно роздивився запалення на нозі, від якого йшов такий малоприємний запах, виказуючи цікавість, без сумніву, гідну хірурга. Потім, звертаючись своєю мовою до одного з хлопчаків, він, жестикулюючи, аби було зрозуміліше, відправив того обідрати та приготувати кролів, а іншого послав принести води у двох глиняних горщиках.

— От дідько! — сказав Бертран з повагою. — Та цей хлоп ще й лікар! То велика честь бути його богом, еге ж, пане?

Поет усміхнувся.

— Можливо, він заслуговує на щось краще, Бертране; зрештою, він і справді є досконалим створінням.