Чоловіки перезирнулися; дехто стояв, переминаючись з ноги на ногу, а декотрі, почуваючись ніяково, затягнулись димом з люльок.
— Це якийсь божевільний, — припустив один з них, і перш ніж він встиг відступити, опинився в обіймах чужинця.
—
— Ану відійди!
Ебенезер зраділо вказав рукою в сторону моря.
— Куди прямує цей корабель, сер, якщо ваша ласка, ви ж бо англійці та християни?
— До Портсмута, разом з флотилією…
— Хвала Небесам! — він підстрибнув, ляснув у долоні та гукнув у бік складу.
— Бертране!
— Ти що, свої мізки вже геть ромом заквасив? — буркнув плантатор, намагаючись звільнитися.
— Отже, Бермуди! — вигукнув Ебенезер. Він впав на коліна й обхопив руками прикриті штанами ноги співрозмовника. — Скажіть мені, що це Корву або якийсь інший острів, про який я ще ніколи не чув!
— Це ні те й ні інше, це взагалі ніякий не острів, — мовив плантатор. — Чи тобі повилазило, це лише сраний в біса Меріленд!
— Меріленд! — Ебенезер відпустив штани своєї жертви та подивився назад у бік лісу, із якого він щойно з'явився, на поля, де ріс ще зелений тютюн, і на негрів, що, вишкіривши зуби, стояли біля своїх діжок. Обличчя його просяяло. Досі стоячи навколішках, він, немов громом прибитий, поклав праву руку на серце, а ліву підвів, простягаючи її до пагорбів, за якими вже починало сідати сонце.
— Всміхніться, ви, о благодатні пагорби та сонцем осяяні дерева! — звелів він їм. — Ваш солодкомовний співець, ваш Лауреат прибув, щоб оспівати вашу славу і красу!
Це були слова, які він склав декілька місяців тому на борту «Посейдона» для тої миті, коли зійде з корабля, гадаючи, що він, як Лауреат Меріленду, має якось поетично привітати свій край, щойно ступить на цю землю, щоб у його нових краян не залишилось жодних сумнівів у тому, що він поет до самісіньких кісток. Отож його немало роздосадувало те, що цю його першу публічну урочисту промову так весело зустріли слухачі, які враз вибухнули грубим і зневажливим реготом, ляскаючи себе по сідницях, хапаючись за боки, шмаркаючись, штовхаючи один одного ліктями, тицяючи своїми вузлуватими пальцями в Ебенезера та пускаючи вітри у свої грубі штани.
Лауреат змінив позу, звівся на ноги, дугою вигнув свої біляві брови, підібгав губи і сказав:
— Я більш не розсипатиму перли перед вами, приятелі мої. Глядіть-но, а то я накажу вашим хазяям, щоб вас усіх до одного висікли.
Він повернувся до них спиною і хутко пішов до Бертрана, який ніяково стояв біля входу на пришиб під допитливими поглядами муринів, що й собі мали з того втіху.
— Забудь свої мрії про золоті міста, Бертране: ти стоїш на благословенній землі Меріленду!
— Та я вже знаю, — мовив слуга зі скваснілим обличчям.
— Хіба ж це не рай? Поглянь-но туди, як призахідне сонце підсвічує ті дерева!
— Утім, я так гадаю, що цих ваших мерілендців і близько не підпустили б до двору короля.
— Ну, ну, хто ж зважиться звинуватити їх у тому, що вони нешанобливо до нас поставилися? — Ебенезер подивився на своє вбрання, а потім на Бертранове й засміявся. — Ну, хто в цьому може вгледіти Поета-лауреата? Та й зрештою, вони всього лише слуги.
— Хотів би знати, що то за хазяїн у них такий ледащо, що дозволяє їм пиячити в обід, — сказав Бертран з іронією. — Тут не можна винити Куассапелага…
— Цить! — застеріг поет. — Не називай його імені!
— Та я лиш хотів сказати, що розумію його.
— Ти тільки подумай! — дивувався Ебенезер. — Він був королем дикунів — індіян Меріленду! А Дрейкпекер… — він захоплено подивився на кремезних негрів, і тінь впала на його чоло.
Бертран зрозумів його думку, і йому на очі навернулися сльози.
— Як міг цей благородний красень бути рабом? А шляк би трафив ваш Меріленд!
— Не варто поспішати з висновками, — сказав Ебенезер, замислено погладжуючи бороду.
Упродовж усієї цієї бесіди англійці, яким не було чого робити, форкали й гиготали, сиплячи дотепами за їхніми спинами. Один з них — худий і жилавий, зморшкуватий старий паскудник з обрізаними вухами та клеймом на долоні, — човгаючи і кланяючись, підійшов до них і з удаваною послужливістю сказав:
— Ваша милість мусить вибачити нам нашу грубість. Ми до ваших послуг, мілорде.
— Що ж, хай буде так, — одразу відказав Ебенезер і, кинувши Бертрану тямущий погляд, зійшов на пришиб і звернувся до присутніх.
