— А яке ж я маю підтвердження того, що ви й справді поет? — наполягав чоловік. — Платіть мені зараз, а то я нікуди не повезу.
Ебенезер зітхнув.
— Хай буде по-вашому.
І, звертаючись до решти, додав:
— Попрошу тиші, якщо ваша ласка.
Потім, притиснувши до скроні пальця та примруживши очі, він прибрав замисленої пози і за якусь хвилю продекламував:
На якусь хвилю запала тиша.
— Ну, що ж, мій приятелю! — став квапити поет. — Ви отримали свою платню.
— Що? То це і є сонет?
— Клянуся честю, — запевнив його Ебенезер. — За винятком останньої строфи, звісно.
— Та звісно, звісно, — човняр смикнув себе за покалічене вухо. — Отже, це і є мій сонет вартістю пів фунта! І він таки дуже потворний, з усіма цими криками та завиваннями.
— А яка різниця? Хіба б ви стали вернути носа від золотої монети, якби в короля була потворна голова? Сонет є сонет.
— Авжеж, авжеж, ваша правда, — зітхнув перевізник і похитав головою, немов визнаючи, що його таки перехитрили. — Ну, то що ж, гаразд; оно стоїть моє каное.
— Ну, то вирушаймо, — сказав поет, взявши свого слугу за руку з видом переможця.
Але коли він побачив судно, на якому вони мали переплисти річку, то був уже ладен віддати цього сонета перевізникові задарма.
— Якби я знав, що це свиняче корито буде нашим човном, я б залишив
— Нема чого скаржитися, — відповів човняр. — Якби я знав, яким жалюгідним і нечупарним буде ваш сонет, то ви переправлялися б уплав.
Отак, порозумівшись, перевізник і пасажири обережно залізли в цю довбанку-каное і вирушили в путь через річку, яка була гладенькою, мов дзеркало. Подолавши понад половину шляху, вони не помітили жодних брижів на поверхні річки, і пасажири почали підозрювати, що труднощі переправи були дещо перебільшеними.
— А скажіть-но мені, — запитав Бертран, сидячи на носі човна, — де ж оті всі небезпечні течії та припливи, що зробили цю подорож такою дорогою?
— Де? Та ніде, окрім моєї уяви, — посміхнувшись, сказав перевізник. — А що ви платили за переправу віршем, то краще вже було брати велику плату, ніж малу — вам від того не убуде.
— Ого! — вигукнув Ебенезер. — То ви мене обдурили?! Але не думайте, що ви збагатіли від того, мій приятелю, бо це не мій сонет: я його позичив у того, чий талант рівний моєму…
Але човняра анітрохи не збентежило це викриття.
— Торішнє золото таке ж добре, як і цьогорічне, — вирік він. — і байдуже, кому воно належало — чи одному, чи другому. І хоч ви не дотримали своєї обіцянки, я від того не збіднів. Пів фунта, як не крути, то є пів фунта, а сонет — то є сонет. — І саме цієї хвилини каное торкнулося протилежного берега річки. — Ну, от ви й припливи, пане Поете, так що сміється той, хто сміється останнім.
— От мерзотник! — пробурмотів собі під носа Бертран.
Ебенезер усміхнувся.
— Як скажете, пане, як скажете. — Він зійшов з Бертраном на берег і зачекав, поки перевізник відіпхне човна назад у річку; потім розсміявся і гукнув, звертаючись до нього: — Але правда в тому, пане Телепню, що це вас обідрали як липку з голови до п'ят! Це не тільки не мій сонет, це взагалі ніякий не сонет! На все добре, пане! — І він вже приготувався тікати крізь ліс до Молдену на той випадок, якщо перевізник надумає погнатися за ними, але цей джентльмен тільки поклацав язиком у проміжку між змахами весел.
— То не має значення, пане Безумцю, — гукнув він у відповідь. — Бо це також і не річка Чоптанк. Добраніч, пане!
Усвідомивши, що перевізник кинув його в безлюдному місці в невідь-яких диких лісах, Ебенезер став репетувати як на ґвалт, сподіваючись привернути чиюсь увагу на протилежному березі річки, аби хтось прийшов їм на поміч; але чоловіки в одязі зі шкотського сукна, вочевидь, були всі заодно, бо вони одвернулися, залишивши безталанну парочку напризволяще. Уже починало сутеніти; зрештою, він облишив свої крики і став розглядати навколишній ліс, який з кожною хвилиною ставав дедалі похмурішим.
— Подумати тільки! — сказав він. — Від самого початку це був Меріленд!
Бертран безутішно копнув пеньок.
— Тим гірше, як на мене. У цьому вашому Меріленді навіть ввічливих мешканців немає.
