— Ех, мій друже, твоє серце прагнуло побачити золоте місто, а в Меріленді їх немає. Але ж
— Я б краще залишився з Дрейкпекером на березі, — мовив слуга. — І що гарного трапилося з нами, відколи ми взнали, де перебуваємо? Хтозна, що за диких звірів ми можемо здибати у тій пітьмі? Чи дикунів, які ненавидять англійців, і не без підстав?
— І все ж таки — це Меріленд! — Ебенезер щасливо зітхнув. — Хтозна, може, якраз мій батько чи батьків батько перетинав саме цю річку і бачив оці самі дерева? Ти тільки подумай, чоловіче: ми неподалік від Молдену!
— І чи то вже така радісна думка, пане, ми не знаємо, може, цей маєток вам уже більше не належить?
Ебенезерове обличчя спохмурніло.
— А й справді, я геть забув про твій заклад! — При цій згадці його, як і слугу, охопив гнітючий настрій, і він усівся під найближчою березою. — Хай там як, але нам ліпше не йти цим лісом уночі. Розкладімо багаття, а вже на світанку шукатимемо дорогу.
— А хіба це не привабить індіян? — запитав Бертран.
— Може, й привабить, — відказав похмуро поет. — А ще це відлякає звірів. Роби як знаєш.
І справді, щойно Бертран, діставши з трутниці кресало і кремінь, спробував викресати іскру — а він ще й прихопив із собою трохи сухих морських водоростей, що зібрав на березі океану, — як обоє почули рохкання якогось звіра, що ховався десь за деревами на відстані декількох ярдів уверх за течією.
— Ти чуєш?! — Руки Лауреата вкрилися гусячою шкірою, і він враз підхопився на ноги. — Давай хутчіш запалюй вогонь!
Рохкання почулося знову, але цього разу воно супроводжувалося шурхотінням листя; а за якусь мить на це рохкання трохи далі у відповідь почулося інше, а потім ще одне, і ще, доки весь ліс не наповнили звуки якихось звірів, що рухались у їхньому напрямку. Поки Бертран шалено клацав кресалом об кремінь, Ебенезер знову гукнув до протилежного берега по допомогу, але там уже не було нікого, хто міг би їх почути.
— Є іскра! У мене є іскра! — вигукнув Бертран, прикриваючи долонями трут, що тлів, і роздмухуючи вогонь. — Готуйте хмиз для багаття!
— От дідько, у нас його немає! — Звуки були вже майже поруч. — Біжімо до річки!
Бертран кинув водорості, і вони сторчголов кинулися на мілину; не встигли вони зайти у воду й по коліна, як позаду них з лісу вискочили тварини, що, кувікаючи та шумно втягуючи носом повітря, винюхували щось на грузькому березі.
— Агов, ви там! — крикнув якийсь жіночий голос. — Ви що, подуріли чи тільки п'яні?
— О Боже! — сказав Бертран. — Це жінка!
Здивовані, вони обернулись і в останньому світлі дня побачили на грузькому березі якусь жінку — нечупарну, невизначеного віку, вдягнену, як і чоловіки на пришибі, у подерту одіж з вибіленого шкотського сукна; у руці вона тримала дрючка, яким підганяла свиней. Останні сердито рили своїми рилами землю вздовж берега, часто зупиняючись і позираючи скоса на чоловіків.
— Святі Небеса, ми знову пошилися в дурні! — крикнув поет у відповідь і розсміявся від щирого серця. — Я і мій слуга щойно прибули в Провінцію, і якийсь бовдур утнув з нами злу штуку, залишивши нас тут напризволяще!
— Ну, то виходьте! — сказала жінка. — Свині вас не з'їдять.
Аби переконати їх, вона дрючком відігнала найближчого кнура, й обоє чоловіків вибралися на берег.
— Дякую вам за вашу ласку, — сказав Ебенезер. — Може, у вашій владі зробити мені ще одну, бо мені потрібно десь зупинитися на нічліг. Мене звати Ебенезер Кук, я — Поет-лауреат Провінції Меріленд, і я… ні, пані, вашій цноті ніщо не загрожує! — Жінка аж рота роззявила й одвернулася, щойно вони підішли ближче. — Наш одяг мокрий і весь подертий, однак він усе ж таки нас прикриває! — торохтів далі Ебенезер. — І справді, ззовні я аж ніяк не схожий на поета-лауреата, знаю; але мені довелося зазнати стільки лиха, що якщо я вам про все це розповім, то ви нізащо не повірите. Але тільки-но я доберуся до мого маєтку на річці Чоптанк…
Жінка обернулася до нього і підвела голову. Її чорне волосся вже давно не зналося з милом чи гребінцем, і вона не надто багато клопоту завдавала своїй шкірі миттям. Але зупинитися на півслові Ебенезера змусило те, що попри свою неохайність і відкриті виразки, які навіть у цих сутінках можна було помітити на її обличчі та руках, ця свинарка цілком могла зійти за дівчину на вантах «Кіпріотки», і попри помітну, років з десять, різницю у віці, вона чимось нагадувала молоду шльондру Джоан Тоуст.
— Невже я така страшна? — різко запитала жінка.
— Ні, ні, даруйте, — став вибачатися Ебенезер. — Якраз навпаки: ви дещо схожі на одну дівчину, яку я знав у Лондоні — як давно це було!
— Та що ви кажете! І що, ця дівчина мала таке саме гарне вбрання, була такою ж гарною з лиця, і ви так само виказали шану до її дівоцтва?
— Ах, прошу вас, не кажіть так, у ваших словах стільки гіркоти! — мовив Лауреат. — Якщо я й сказав щось, що завдало вам болю, то присягаюся, це було ненавмисне!
Дівчина понуро відвернулася від нього.
