— Цей молодий чоловік — містер Ебен Кук, з Лондона, — сказав Берлінґейм. — Він — поет і мій друг.
— Ти ба, і справді поет?! — Сміт жваво потряс руку Ебенезеру. Він мав звичку, що, безумовно, частково завдячувала своєю появою малій статурі, але також натякала на певну жіночність у його поведінці — зводитися навшпиньки та широко розплющувати свої блакитні очі, розмовляючи з кимось. — Це ж просто неймовірно, сер, я в захваті! І чи віршує він
Ебенезеру ніяк не спадала на думку жодна дотепна відповідь на це каверзне жартівливе запитання, однак Берлінґейм відказав:
— Радше
— Що далі, то краще!
— А щодо його відданості, то за це не переймайтеся.
Священник вибухнув сміхом.
— Не буду, містере Мітчелле; за це я не опасуватимуся, бо ж і сам Сатана відає, що таке диявольська відданість!
Берлінґейм попросив його полишити всі свої страхи, але коли він повідомив мету своєї візити, пред'явивши дозвіл від губернатора Ніколсона забрати цінні папери, на обличчі єзуїта можна було помітити певні сумніви.
— У мене є моя частина «Діярія» у сховку, це правда, — відказав він, — і я знаю, що ви служите нашій справі. Але які докази я маю того, що і ваш друг — це віддана справі людина?
— Я так гадаю, що моя посада є достатнім доказом, — мовив Ебенезер.
— Доказом того, на чиїй ви стороні, так, але не вашої відданості справі. Чи готові ви померти заради нашого діла?
— Таж він і так був на волосину від смерті, — сказав Берлінґейм і коротко оповів господарю пригоду Лауреата з піратами.
— Як подивитися на нього, то він і справді схожий на праведника, я це визнаю, — сказав священник. — Але, я так гадаю, питання лише в тому, задля якої справи він ладен стати мучеником.
Ебенезер якось непевно розсміявся, почуваючись ніяково.
— Тоді я мушу визнати, що не готовий померти заради лорда Балтимора, хоч і підтримую його справу та ненавиджу Джона Куда.
Священник звів брови. Берлінґейм одразу ж сказав:
— Ось вам тепер правильна відповідь, сер: від мученика користь є тільки тоді, коли він помер, а за живоття він часто становить тільки незручності для справи. — Голос його став жартівливим. — Ось причина того, що серед єзуїтів немає мучеників.
— Взагалі-то є, хоч усього один чи два. Але ж,
— Як цікаво, — промимрив Ебенезер. Він розумів, що своїм попереднім висловлюванням схибив, тож тепер шукав нагоди якось спокутувати свою вину.
Священник дістав з шафи та приніс ще дві склянки й налив вина з пляшки, що стояла на столі.
—
Коли вони випили, Берлінґейм сказав:
— Ну, а тепер, отче, якщо ви вже цілком переконалися в нашій відданості…
— Так, так, авжеж, — мовив священник, але, наливши ще вина, він і з місця не зрушив, аби принести сховані документи. Натомість зашарудів своїми паперами, буцім щось привернуло його увагу, і сказав:
— Річ у тім, що першим мучеником в Америці був єзуїтський священник, отець Джозеф Фітцморіс — і саме його незнану історію я, зібравши все докупи, тут і виклав.
Ебенезер вдав, що на нього це справило сильне враження, і, аби зробити приємність господарю, сказав:
— Ви, певно, гадаєте, що Товариство Ісуса очолить перелік святих і великомучеників, чи не так? Святий і посполитий можуть поділяти однакові моральні засади, але пересічний чоловік іде на поступки та розходиться з ними на кожному кроці, тоді як ваш святий буде невпинно дотримуватися їх аж до самого порога смерті. Тобто я хочу сказати, що звичайна людина ірраціональна, а що єзуїти відомі як великі логіки, то що більше вони виявляють ці здібності, то ближче стоять до святості.
