Баришник дур-зіллям полностью

— Якби ж то, заради Бога, це твердження мало під собою ґрунт! — сумно всміхнувся священник. — Але будь-який справжній єзуїт може вам довести, що на це можна подивитися і так, і сяк. Ви помиляєтеся, беручи розумне за помірковане, — це одне, а друге, плутаєте те, що проповідується, із тим, як воно буває насправді в житті. Сумна і незаперечна річ у тім, що ми найбільш поміркований чернечий орден — сиріч ми часто йдемо на поступки заради досягнення нашої мети. От візьмімо, наприклад, цього святого чоловіка Фітцморіса…

— Він зараз, поза всяким сумнівом, серед сонму блаженних, — впав у річ Берлінґейм, — але перш ніж ми почуємо його історію, чи не могли б ми бодай глянути на…

— Ні, ні, поспішати нема куди, — запротестував Ебенезер, втрутившись і собі. — Коли ми вже тут, то в нас попереду ще ціла ніч, аби принести «Діярій», і я, наприклад, з великою охотою послухав би цю оповідку. Либонь, вона буде варта того, щоб згадати про неї у моїй «Мерілендіаді». — Він проігнорував сповнений презирства погляд приятеля, гадаючи, що своїм нетерпінням той лише настроює хазяїна проти них. — Тож якої смерті зазнав цей добродій?

Усміхнувшись, священник замислено подивився на них.

— Правду кажучи, отця Фітцморіса спалили як єретика на справжнісінькому аутодафе.

— Та що ви кажете!

Отець Сміт кивнув.

— Я взнав цю історію частково з хронік місії, що зберігаються у Ватикані, а частково вивідавши її у тутешніх індіян; решту я доповнив чутками та здогадками. Це зворушлива повість, як мені здається, що водночас показує силу і слабкість святості, про які оце згадував містер Мітчелл.

— Єзуїта взяли на тортури та спалили! Ну ж бо, розказуйте, отче, я маю почути це від початку до кінця.

Був уже доволі пізній вечір, і вітер досі завивав у піддашку хатини. Ебенезер прийняв запропоновану господарем люльку, запалив її від свічки та відкинувся назад, виказуючи тим велике задоволення; але враження від такої його дипломатичної поведінки звів нанівець Берлінґейм, який, допивши своє вино, не став очікувати запрошення і налляв собі ще одну склянку, навіть не намагаючись приховувати свого невдоволення цим перебігом подій.

Отець Сміт і собі запалив люльку, не звертаючи уваги на нечемну поведінку свого гостя.

— У хроніках Товариства Ісуса в Римі, — розпочав він, — можна знайти щорічні листи-звіти місії в Меріленді. Два священники та коад'ютор припливли сюди на «Ковчегу» та «Голубці» разом з першими колоністами, і перш ніж той рік добіг кінця, прибув ще один священник і коад'ютор. У найпершому щорічному листі-звіті до Рима… — Він став порпатися в купі паперів, що лежала перед ним. — Ага, ось моя копія. Ми можемо прочитати: «Двох наших священників сього року призначено в супровід до певного джентльмена, який вирушив на розвідини невідомих земель. З великою одвагою доконали вони ту тяжкую вандрівку тривалістю майже вісім місяців, та, підупавши на здоровлі й у нападах хворості, вони не дали бодай найменшої надії на те, що нам зрештою вдасться зібрати рясний врожай у сих багатих і прекрасних місцях».

— Це вони говорять про Меріленд? — запитав Ебенезер. — Чому вони не вживають імені свого покровителя? Це трохи невдячно, вам так не здається? — Він пригадав, як Чарлз Калверт — чи то пак перебраний на нього Берлінґейм — описував ті труднощі, з якими зіткнувся губернатор Леонард Калверт, маючи справу з цими самими першими єзуїтами.

— Зовсім ні, — запевнив його священник. — Їм було добре відомо, що старий Сесіл Калверт у серці справжній католик, хоча інколи й надто вільнодумний, але треба було в усьому матися на бачності, позаяк сили антихриста тоді панували ще більше, ніж нині, і єзуїти жили, постійно відчуваючи небезпеку. Вони зазвичай подорожували інкогніто або під прибраним ім'ям і посилалися на своїх благодійників, згадуючи їх під кодовими епітетами на кшталт певний джентльмен. Цей певний джентльмен тут був Джордж Калверт — не перший лорд Балтимор, а брат Сесіліуса та Леонарда. У подібний спосіб і сам Балтимор вдавав, що Меріленд назвали на честь королеви Генрієтти Марії, хоча насправді його назвали на честь Цариці Небесної, звісно, як і Сент-Мері-Сіті.

— Та ні, як так може бути? — Ебенезера немало стурбував цей зв'язок Балтимора з єзуїтами, й у його пам'яті спливли ті таємні змови, у які так вірив Бертран. — Наскільки я розумію, саме король Карл дав ім'я Меріленду після того, як Балтимор запропонував його назвати… — він повернувся до Берлінґейма, який замисленим поглядом втупився у коминок. — Що то була за назва, Генрі? Вислизнуло з пам'яті.