— Святі Небеса! — вигукнув Ебенезер. — Ти не казав, що ми пропливатимемо так близько! Прошу, висади мене там на берег і приєднуйся до мене, коли владнаєш свою справу!
— Це було б двічі нерозважливо, — відповів Генрі. — По-перше, ти ще не звик мати справу з місцевими типами так, як я; та й, крім того, не подобає, щоб їхній пан і Лауреат прибував сам без жодного супроводу, як ти гадаєш?
— Тоді ти повинен поїхати разом зі мною, Генрі, — благально мовив Ебенезер, і певна різкість у його голосі, що впродовж дня була єдиною ознакою його мук, зникла остаточно. — Ти ж можеш здобути «Діярій» пізніше, хіба ні?
Але Берлінґейм похитав головою.
— Це було б так само нерозважливо, Ебене. Залишається дві частини «Діярія», які ще потрібно знайти: одна в Тома Сміта з Телботу, а інша у Вільяма Сміта з Дорсету. Тома Сміта я знаю в обличчя і знаю, де він живе; ми можемо забрати його частину завтра і вирушити до Кембриджа. А оцей Вільям Сміт геть мені не знайомий: поки ми його шукатимемо, Куд може вбити та пограбувати обох. І поза тим, в Оксфорді, де ми зійдемо на берег, є цирульник, який трохи підстриже тебе або поголить для перуки, я заплачу.
Під впливом таких доводів і від прояву такої великодушності Ебенезер не міг нічого заперечити, хоч серце його і стислося, коли вони залишили мис Кука за кормою і повернули на північ вгору по меншій річці Тред-Ейвон до селища, що звалось по-різному — Оксфорд, Тред-Гевн і Вільямштадт. Там вони зійшли на берег і навідалися спочатку до обіцяного цирульника, якому Ебенезер, піддавшись якомусь раптовому припливу дружніх почуттів, звелів підстригти його волосся на манір того, що носили в Провінції, замість того, щоб поголитися наголо під перуку; а потім вони завітали до заїзду біля пришибу, де пообідали холодною смажениною з дикої качки, запивши її пивом, також за рахунок Берлінґейма. Гадаючи, що там вони і заночують, Лауреат пообіцяв собі зусібіч розглянути питання стосунків Генрі з Анною, щойно вони почнуть лаштуватися до відпочинку на ніч, аби раз і назавжди з'ясувати, як йому до цього ставитися; але Генрі сам зруйнував цей його намір, заявивши після обіду, що дня ще цілком вистачить, аби встигнути дістатися помешкання Томаса Сміта, та запропонував, не гаючи часу, заволодіти його частиною «Діярія».
— Бо присягаюся, — сказав він, утираючи рота рукавом каптана, — цей доказ є настільки викривальним для Куда, що він ні перед чим не зупиниться, аби лиш запопасти його, і не знехтує жодним натяком на те, де він може бути. Тож вирушаймо. — Він підвівся з-за столу, щоб іти до коней; але на півдорозі до дверей, озирнувшись, побачив, що Ебенезер, замість слідувати за ним, досі сидить, схилившись над своєю пустою тарілкою, посмикуючись, зітхаючи й цокаючи язиком.
— Ах, так, — сказав він, вертаючись назад. — Тебе щось бентежить. Це тому, що ти так близько був від свого маєтку й так і не дістався його?
Ебенезер похитав головою так, що було незрозуміло, чи то він згоден із цими словами, чи то заперечує.
— Це тільки частина того, Генрі; ти просуваєшся так швидко, що я не встигаю подумати над речами як слід! Я не можу зібратися з думками, аби навіть поміркувати над тими запитаннями, які хотів би поставити, не кажучи вже про те, щоб розібратися з твоїми відповідями. Звідки мені знати, що я маю робити й де я, на якому світі?
Берлінґейм поклав руку поетові на плече й усміхнувся.
— Що це, як не жереб людський — те, про що ти говориш, мій друже? Бездумна хіть породжує людину, і бездумна воля вивергає її з Едему материнського лона, женучи до строкатого бездумного світу. Вона блазень у руках Випадку, іграшка безцільної Природи… вона муха-одноденка, що пурхає, гнана вітром Хаосу!
— Ти мене хибно зрозумів, — сказав Ебенезер, потупивши очі.
Берлінґейм був непохитний; очі його горіли вогнем.
— Хибно? А я так гадаю, що зовсім ні. Колись давно ми сиділи з тобою, як оце зараз, у шинку поблизу Коледжу святої Маґдалени, пам'ятаєш? І я сказав: «Ми сидимо отут, на цій дурній скелі, що несеться крізь пустку і мчить нас до могили». Це наша доля, Ебене, — шукати, і ми достоту прагнемо розшукати нашу душу, і те, що ми знаходимо — це кавалок того самого чорного Космосу, із якого ми явилися і крізь який ми падаємо: безмежний вир простору…
І справді, здійнявся вечірній вітер і почав вдаряти у стіни заїзду. Ебенезер здригнувся і вхопився за край стола.
— Але ж ще стільки питань лишаються без відповідей і стільки всього треба з'ясувати! У мене аж голова йде обертом!
