Але хоч як це прикро, його незгоди на тому ще не скінчилися; річ у тім, що його незайманому місту вже скількись років тому розплів вінок якийсь торговець, що проїздив тими місцями; а найгіршим було те, що це був якийсь мандрівний відступник-віргінець! Такомон дістав зі скриньки не Золотого Тельця, а шкіряну Біблію, на обкладинці якої було різьблене дерев'яне розп'яття. На зворотному боці (адже я бачив книгу особисто) була присвята:
Бідолашний отець, певно, мало не знепритомнів; але хай там як, він вихопив декілька розп'ять з рук Такомона та його
— От же бідолаха! — розсміявся Ебенезер, і навіть Берлінґейм не зміг стримати усмішки, зауваживши, що у святого шлях тернистий.
— Коли я довідався про те його безталання, — сказав священник, — я вже не мав собі спокою, допоки не з'ясував, яким же був його кінець. Я почав було розпитувати повсюди у Провінції, особливо в окрузі Дорчестер, припустивши, що коли його перша спроба зазнала невдачі, він мав би плисти далі на південь, шукаючи поган. Довгий час мої зусилля були марними. Тоді якось, не так уже й багато років тому, перед судом у Кембриджі постав один індіянин, котрого звинувачували у вбивстві цілої сім'ї білих поселенців, і я, маючи деякі справи в тій стороні, взяв на себе обов'язок висповідати бідолаху і відпустити йому гріхи. Він не схотів скористатися з моїх послуг, і його незабаром повісили, але в цій даремній бесіді я довідався, так би мовити, випадково, про долю отця Фітцморіса.
Звали цього дикуна Чарлі Маттассин. Він належав до войовничого загону нантікоків, що ще в далекі часи перебралися до боліт Дорчестера і, як кажуть, живуть там досі, люто відгородившись від усіх. Цей Чарлі був насправді сином таяка, і, хоча він і втік з якоюсь англійською хвойдою, однією із загублених ним душ, він ненавидів англійців винятковою ненавистю — почуття, що, за його визнанням, він перейняв від свого батька таяка. До мене він виказав особливу зневагу, коли я прийшов до нього зі свяченою водою і розп'яттям, щоб охрестити та висповідати його: він плюнув на мою сутану і заявив, що його люди якось спалили такого самого, як я, на хресті! Я тоді поцікавився, чи йдеться про англійця? Бо я ніколи не чув про таку подію. І він відповів, що то був не тільки англієць, а ще й священник, вбраний у чорне плаття, з розп'яттям і требником у руках, точнісінько як я, який усією своєю чарівною водою не міг остудити того полум'я, на якому згорів. А найцікавішим було те, що цей священник був дідом Чарлі, а спалив його батько Чарлі.
— Та що ви кажете, бути того не може! — вигукнув Ебенезер.
Священник кивнув.
— Почувши це, я відклав свою справу, заради якої прийшов, і став благати його розповісти мені більше. Я відповідатиму за душу цього індіянина перед Богом, але ж, присяй-бо, добра оповідка варта нечистого сумління, хіба ви не згодні? Ба більше, я думав, що сам Бог послав мене сюди, аби я почув її, бо ж коли вона скінчилася, мені вже була відома вся та трагічна історія отця Фітцморіса…
Коли цей святий чоловік залишив Каслгейвн, хтозна, як довго він плив на південь і як часто йому доводилося даремно сходити на берег? Яка ж бо дивна сила тримала його суденце на плаву впродовж годин і днів у бурхливих водах Чесапіку і винесла його, врешті-решт, до диких харцизяк нантікоків? Як повідав мені Чарлі, який узнав ту історію від свого батька таяка, колись, а осінь відтоді приходила вже три рази по двадцять, жорстокий шторм, затопивши болото, пригнав до них у індіянське місто якогось дивного човна. У човні, непритомний і ледь живий, вдягнений у чорну сукню, був англієць, можливо, перший, що трапився їм на очі, і ще декілька скринь, обкутих міддю.
— Отже, це був не хто інший, як отець Фітцморіс!
