«Таке діло Боже, — виголошує місіонер. — Він вказав тобі на помилку твою, й у такий наївний спосіб ти віддаєш Йому свою шану!» Зворушений, він стає навколішки, аби знести молитву Богу, зарівно дякуючи йому за те, що Він скерував свою Божеську волю на уми поган, як і за те, що сподобив скромного священника своєї ласки, надавши йому необхідного засобу, щоб він зміг накинути Його волю незаміжнім жінкам. Але, на жаль, його молитви переривають двоє здоровил, які хапають його попід руки та ведуть до хреста. Отець Фітцморіс на ту їхню грубість поблажливо всміхається, але за якусь мить вони міцно прив'язують його за ноги, руки та шию до хреста і заходяться громадити оберемки хмизу на скринях, що стоять біля його ніг. Марно він кричить, благаючи пощадити його, звертаючись до натовпу, що зібрався довкола. Його новіціятки минулої ночі, коли він озивається до них, лише цокають язиками та зацікавлено спостерігають за цією сценою: такий закон їхнього краю, що чоловік, рокований на смерть, перед тим як його скарають, може мати собі втіху з незаміжніми дівчатами, і вони свій обов'язок виконали!
Потім для цієї шляхетної душі настає її найвеличніша мить. Таяк востаннє підступає до нього і, тримаючи в одній руці священну хохулю, а в іншій палаючого смолоскипа, вимагає, аби той скорився. І хоча він розуміє, що справа його програна, отець Фітцморіс збирає рештки своєї мужності й ще раз плює на ідола.
— Диво, що він взагалі мав чим плюнути, — завважив Берлінґейм.
— Лунає гучний крик, і таяк кидає смолоскип на купу хмизу! Дикуни танцюють, розмахуючи перед ним своєю священною палею — адже вони насправді засудили його як єретика, — й ось уже язики полум'я обпалюють фарбу з горобейника на його тілі. Добрий чоловік знає, що наші нещастя — то тільки Боже благословення у перевдязі, тож він доходить висновку, що йому зрештою судилося бути не місіонером, а мучеником. Він зводить очі до Небес і з останнім, сповненим муки подихом, промовляє: «Відпусти їм — бо не знають, що чинять вони!..»
І хоч Ебенезер не був надто релігійною людиною, однак ця оповідка справила на нього таке сильне враження, що він пробурмотів: «Амінь».
— Може, йому було б легше вмирати, хоч і не менш гаряче, якби отець Фітцморіс знав, що поки він там смажиться, трійко білих діточок зріє у лонах його послушниць. Із цих трьох одне померло при пологах, інше пропало, кинуте напризволяще на болоті, а третє, досягши шлюбного віку, понесло від самого старого таяка і стало матір'ю мого оповідача. Що ж до місії єзуїтів, то коли Джордж Калверт повернувся нарешті до Сент-Мері-Сіті після того, як його перемовини з Клейборном виявилися марними, священники, що залишилися, поклялися не доповідати Риму про втечу свого колеги, допоки не взнають щось про його місцеперебування. Отож із цією метою вони й написали у своєму щорічному листі, якого я вам і прочитав, що обидва священники повернулися назад з відрядження. Опісля про нього стали поширюватися такі різноманітні чутки, що вони, раз у раз відкладаючи повідомлення про його відсутність, так ніколи нічого і не написали. Нові священники прибули до Провінції; діло Боже справлялося не так ревно, але безупинно і більш надійно, і з часом ім'я отця Фітцморіса пішло в забуток.
Він хотів було сказати ще щось, але Берлінґейм перебив його, запитавши:
— І якої ж ви думки про нього, отче? Цей чоловік був дурнем чи святим?
Священник звернув свої широко розплющені блакитні очі до запитувача.
— По-справжньому не можна обрати, містере Мітчелл: він був дурнем від Бога, як і багато святих до нього, і я можу сказати тільки те, що його шлях — то не є шлях Товариства. Мертвий місіонер нікого вже не навертає, як і живий мученик.
— Істинно сказано, — вирік Ебенезер. —
— Тоді дозвольте мені поставити більш особисте запитання, — наполягав на своєму Берлінґейм. — Який шлях
Отець Сміт, перш ніж відповісти, здавалося, на якусь хвилю задумався над цим питанням. Він вибив з люльки попіл і зашарудів паперами на столі.
— Чому ви питаєте? — нарешті озвався він, хоча з його голосу можна було виснувати, що він і так уже знає причину. — Навряд чи можна якось вивірити, здатна людина стати мучеником чи ні, перш ніж доля штовхне її до цього.
У відповідь на те Берлінґейм лише всміхнувся, але помилитися щодо його намірів було неможливо. Ебенезер, пройнятий жахом, аж почервонів.
— Річ у тім, — вів далі священник, — що я ніяк не можу зважитися на те, щоб віддати «Діярій» у ваші руки. Способи, до яких вдається Куд, безмежно підступні, а ваші повноваження підписані Ніколсоном, а не лордом Балтимором.
— То он воно що! — невеселим сміхом засміявся Берлінґейм. — Ви не довіряєте Ніколсону, який завдячує свою посаду Балтимору?
Священник похитав головою.
