— Ну, час уже набити наші люльки. Відведіть його куди-небудь, щоб він міг проспатися, і поводьтеся з ним добре, бо це цінний трофей.
І потім, коли двоє плантаторів винесли його з кімнати, додав:
— Тож почивай тепер, мій Лауреате, і в усіх відтулинах своїх ти пом'яни мої гріхи![72]
Коли Ебенезер проспався і хміль від рому розвіявся, небо над Мерілендом почало вже світлішати. Уночі, а так сталося, що це була остання ніч у вересні, бабине літо поступилося порі, що несла в собі вже явні ознаки осені; та й справді, ранкове повітря було доволі прохолодним, і Лауреат, клацаючи зубами та тремтячи всім тілом, мусив був прокинутися.
— Святий Боже! — вигукнув він і підхопився. Він побачив, що опинився в чомусь на кшталт ясел у кутку стайні, що, ймовірно, була позаду шинку, а його ноги та тулуб загрузли в качанах кукурудзи, що лежали там насипом. Одразу ж усі його незгоди постали в нього перед очима: він назавжди втратив Молден і вже напевно також відштовхнув від себе Берлінґейма — усі оті його приголомшливі заяви, поет був у тому тепер певен, були суцільною вигадкою, відповіддю на його закиди, аби помститися і протверезити його.
«Присяй-бо, я сам напросився!» — мовив він подумки. Та й крім того, почував він себе кепсько: у голові стугоніло від рому, світло різало очі, та й у животі досі ще буркотіло. На додачу холодне повітря призвело до того, що оте його нездужання, яке він відчував попервах, переросло у справжню пропасницю: він чхав і тремтів, із носа в нього текло, і всі його суглоби боліли.
— Гарно ж вони обійшлися зі своїм Лауреатом!
Він поклав собі завдати чосу власнику заїзду, ба навіть подати на нього в суд, якщо знайде для того відповідні підстави, й аж допіру поворушившись, щоб довести до скутку свій задум, він усвідомив справжню причину, чому йому холодно: його каптан, капелюх і плюндри зникли, і він лежав, маючи з одягу самі лише спідні та панчохи. Він не знав, що його робити, окрім як гукнути на допомогу першого ж, хто заведе до стайні коня; наразі ж він був змушений вирити в кукурудзі щось на кшталт лігвища і залізти туди глибше, накидавши поверху довкола себе шкарубкі качани, аби затулитися від вітру.
— Та скільки ж можна! — сердито мовив він, коли минула ціла година. — Де ж ті відвідувачі?
Він спробував було скоротати хвилини очікування, складаючи куплети, замірившись дати всім трактирникам такого добрячого прочухана, що від них і місця мокрого не залишиться, починаючи з хазяїна заїзду, що у Вифлеємі відвів місце Йосипу і Марії у стайні, і закінчуючи господарем, який дозволив, щоб Лауреат Меріленду спав у яслах, але відчув, що до цієї роботи в нього не лежить душа; і він відмовився від задуму, побачивши, що не в змозі підібрати риму до слова «диявольський». Він не їв з учорашнього обіду, і коли сонце стало підбиватися вгору, в животі у нього забурчало. Він чхав дедалі дужче, не маючи при собі нічого тендітнішого за качани кукурудзи, щоб витерти носа. Врешті-решт його почав брати страх, що він тут і дуба вріже, перш ніж хтось його порятує, тож вирішив гукати на поміч. Він гукав знову і знову, але все було марно, доки нарешті огрядна червонощока жінка середніх літ, що проїздила візком повз двір, не почула його крики; натягнувши віжки, вона зупинилась і підійшла до стайні.
— Хто там? — запитала вона. — І який шляк тебе трафив? — Її голос був гучний і хриплий, а пропорції її тіла тепер, коли вона стояла і її було краще видно, вражали. Одяг мала з незмінного шкотського сукна, що його носив робочий люд Меріленду, обличчя було червоно-брунатного кольору і вкрите морщинами, а її сиве волосся — скуйовджене, неначе старі зарості шипшини. Вона не тільки не виказувала стурбованості, почувши крики Ебенезера, а навпаки, її очі примружилися, немов у передчутті якоїсь втіхи, а рот, у якому бракувало половини зубів, розплився в усмішці.
— Тримайтеся подалі! — вигукнув Ебенезер. — Прошу, не підходьте ближче, доки я вам усе не поясню! Я Ебенезер Кук, Поет-лауреат цієї провінції.
— Та шо ви таке кажете! Ну що ж, а я Мері Манґамморі, котру колись звали Мандрівною повією Дорсету, але я тим не пишаюся. А чо це ви засіли отамо в качанах, пане Поете? Ви там шо, душу у віршах виливаєте чи просто відливаєте?
— Боронь Боже, щоб я коли-небудь сцяв у цьому святилищі, — відповів поет, — а щоб зробити з качана витвір мистецтва, потрібна більш кебетна людина, ніж я.
Жінка пирснула сміхом.
— То, може, ви бавитесь у якісь ігри, що йдуть всупір природі?
— З того, що мені вже довелося взнати про мерілендців, я зовсім не дивуюся, що вам таке могло спасти на думку. Одначе мені конче потрібна ваша допомога.
— Ну, то що ж! — Мері гучно розреготалася і посунула до ясел.
— Ні, пані! — став благати Ебенезер. — Ви не так мене зрозуміли: у мене немає й ламаного шеляга, щоб заплатити вам бодай за якусь послугу.
