— Я хотів сказати, що ти відтворюєш історію Адама, — вів далі Генрі. — Ти надавав надто вже великого значення своїй невинності і, як наслідок цього, втратив свій земний рай. Ба ні, я піду далі й розвину цю думку: твоя пригода не тільки залишила тебе без даху над головою, але, подібно до Адама, ти вперше наївся досита знання і досвіду. Ти більше не зриватимеш собі легкого плода, щоб викласти ним своє черево, а зароблятимеш свій хліб у поті лиця, визнаючи свою провину, як то роблять усі чоловіки. Твій батько, наскільки я його знаю, не втратить цієї нагоди вигнати тебе з Едему!
Ебенезер, як і решта присутніх, охвітно розсміявся, почувши цю аналогію, хоч, може, і не від щирого серця, і, тримаючи кухля в руці, відповів:
— Такі порівняння — це наче баскі й норовливі коні, і якщо не правити ними вміло, то вони можуть завезти своїх вершників дуже далеко.
— Тобі це не до шмиги?
— Провина тут не… Овва! — жестом виказуючи свою незгоду, Ебенезер добряче хлюпнув собі ромом на сорочку. — Яке марнотратство, дарма тільки випивку розлив, панове! Прошу, налийте ще. Оце справжні християни з Дорсету! — Цього разу він випив пів склянки, перш ніж заговорив знову. — То про що я вів мову, любі друзі? — Він насупився, дивлячись на свій одяг, з якого скрапувало. — Судячи з того, як відійшли води, тут мала народитися якась потужна думка: ще одна
— To малося бути щось про коней, — підказав один із завсідників, який був у захваті від того, що відбувалося.
— Про коней!
— Авжеж, — реготнув інший, — тут у вас із Тімом Мітчеллом виникла якась суперечка.
— Тоді молю Бога, аби ця шкапа не зазнала дмучки, — сказав Ебенезер. — Мене вже до смерті нудить від того нашого останнього змагання в дотепності!
Хоча ніхто, окрім Берлінґейма, і не зрозумів, на що натякали ці слова, плантатори все одно весело їх зустріли й почали пнутися один поперед одного, щоб купити Лауреатові ще випивки.
— То ви збиралися дати доброго гарту тому химерному порівнянню пана Тіма, — підказав котрийсь.
— Справді? Ну, то нехай він сам йому раду і дає, бо, як то кажуть,
— До цього вечора ти б ніколи так не сказав, — мовив Берлінґейм, який, здавалося, не був цим потішений.
— А тепер кажу! — крикнув Ебенезер; усі присутні всміхнулися та стали вмовляти його осушити свою склянку, перш ніж продовжувати.
— Йшлося про мою схожість з Адамом, і саме про це я хотів посперечатися. — Він утер рота рукавом і, обіпершись об шинквас, потрапив ліктем у калюжку, що там утворилася. — Я так собі міркую, приятель Тім забув, що старий Адам був грішником і його Первородним Гріхом було знання та досвід. Перш ніж він ото вкусив гріха, він був безсмертний, як тварини, що мало вчаться з досвіду і не відають про смерть; але, щойно проковтнувши пожадливо плід із садка Знання, він був покараний і приречений стогнати від сердечного болю розпачу й іти навпомацки своєю стежиною в похмурій тіні, що віщує його смерть.
Берлінґейм знизав плечима.
— Це якраз те, що я…
— Стривай, — наказав Лауреат. — Я ще не скінчив!
І попри те що Берлінґейм сам намовляв Ебенезера випити, йому увіч було неприємно через п'яне красномовство його підопічного; він одвернувся до своєї склянки, а завсідники, підбиваючи один одного ліктями, тішилися з того, відчуваючи водночас якусь тривогу.
— Але річ, яку ти забув, складаючи поспіхом свій троп, — вирік Ебенезер, — так це те,
— У тебе язик заплітається, — буркнув Берлінґейм.
— Дивіться на нього, мешканці Дорсету! — вигукнув поет і, однією рукою непевно вказуючи на Берлінґейма, другою перевернув склянку з-під рому. —
— Е ні, поете, тут ви вже заходите надто далеко, — застеріг його один плантатор. — Це вам не якогось недолугого квакера ображати.
Декілька інших підтакнули йому, висловлюючи своє занепокоєння, а дехто навіть тихцем перейшов від шинквасу до найближчих столиків, де можна було б спостерігати, не турбуючись про те, що їх помилково візьмуть за учасників.
