Хтозна, чи здогадувався він про ту зміну, що відбулася в їхньому настрої, чи ні, але Ебенезер відважно говорив далі:
— Чоловік, якого ви оце бачите, знає набагато більше, аніж цілий загін професорів із Оксфорда, і він такий тямущий у плотських втіхах, що куди тому Аретіно! Поруч із ним старий Декарт тупак тупаком, Валленштайн — немовля, а Рабле — манірний пуританин. Погляньте-но на його щоки, які носять попелястий відтінок Хаосу! Ось чоло, глибоко пооране історією його поріддя!
— Прошу вас, зупиніться! — став благати хтось із присутніх.
— Погляньте-но на його очі, панове, що прочитали про всі нечестиві діяння, які тільки й міг коли-небудь вимислити зболений розум людський, і бачили оті самі діяння у плоті! О, найпаче подивіться на ці очі! Ану, повернися, Генрі, тобто Тімоті, — повернися до нас, Тіммі, і глянь отими очима, від яких аж мороз бере! Вони холодні та старечі, неначе у гадюччя, друзі, — одним словом, це очі Едемового змія, що, вгніздившись на дереві Знання, зачарував першу жінку на землі своїм некліпним поглядом!
— Припни собі язика, — остеріг його Берлінґейм. — Ти верзеш дурниці!
Але Ебенезер, якого вже добряче розібрав хміль, надто далеко зайшов у своєму гніві, щоб полишити цю свою тираду.
— О Боже, добрі люди, подивіться ж на ці очі! Скільки дівиць під отим поглядом втрачали всяку волю, що незабаром уже дівицями не були! Скількох же невинних розбестили оці паскудні руки!
— Не забувай, що ти говориш із Тімом Мітчеллом, — перелякано мовив якийсь плантатор. — Як ти смієш його так ображати?
— Як я смію? — повторив поет. Він не спускав очей з Берлінґейма, чиє обличчя виказувало дедалі більше роздратування. Він поставив склянку, і його очі сповнилися слізьми. — Тому що він безчесно і підступно учаклував одну невинну квітку, найдорогоціннішу для мого серця, що є взірцем ласкавості та цноти, заживаючи всіх брудних способів, аби заволодіти нею!
— Припини! — наказав Берлінґейм.
— І це тільки для того він удає із себе мого друга, бавиться моєю невинністю і не ображається, коли я його ганю лайливими словами: він і досі прагне досягти своєї порочної мети. Але я можу згорда сказати, що все його лукавство й досі не принесло йому жодних плодів: чеснота цієї квітки міцна, бо такого вже вона роду, і вона й досі ще не піддалася на його мерзенні облесливі вмовляння. Погляньте-но, як правда йому дошкуляє! Оце втілення хтивості — як же він дратується, коли бачить, що ця квітка й досі ще лишається незірваною!
Берлінґейм зітхнув і з похмурим виглядом повернувся обличчям до присутніх.
— Якщо в тому для тебе є якась приємність, молодий чоловіче, розголошувати ці особисті речі в публічному місці й так вихваляти мої таланти перед цими джентльменами, тоді я просто наполягаю на тому, щоб розповісти тобі всю правду без прикрас про цю квітку.
— І то яку ж саме? — зневажливо запитав Лауреат, але в його голосі вчувалася тривога. — Ти й десятої частини не знатимеш про неї того, що знаю я.
— Я в тому не маю жодних сумнівів, пане Лауреате; а втім, як послухати, що ти про неї говориш, то цим джентльменам може здатися, що твоя квітка терниста, мов дика роза, і неприступна, мов заносистий едельвейс. Втім, років десять тому, а може, й більше, ще пуп'янком, вона прийшла до мене, аби я зірвав її, і попросила мене бути першим, хто скуштує її нектару. Оці мої очі, про які ти тут стільки розпатякував: як часто вона розкривала свої пелюстки їм на втіху! І оцими руками та цим ротом, про решту я вже мовчу, багато, багато разів я доводив її мало не до шалу — еге ж — і примушував її мліти від розкошів! Вона має невеличкий наріст, чи то родиму плямку, ти знаєш її так добре, тож не буду згадувати де, і якщо натиснути на неї ось так…
Ебенезер пополотнів; риси його обличчя скаламутились і вирували.
— Припини! — задихаючись, крикнув він.
— А той її найсмиренніший вираз обличчя — ти мусиш знати навіть краще, аніж я, яке ж то солодке баламутство ховається за ним! Отой її милий лепет, коли вона говорить, не вдаючись до слів, і ті її нескінченні витівки, що, мов якісь чари, пробуджують твоє чоловіче єство…
Товариство реготало від душі, перезираючись. Ебенезер схопився за горло, не в змозі й слова вимовити, закрив обличчя руками й упав головою на шинквас. І хоч він вже більше не пив, хміль і досі ще вирував у його голові. Долоні й чоло його вкрилися рясним потом, рот наповнювався слиною, а в шлунку все переверталося.
— Напевно, не варто навіть і згадувати найспокусливішу забаву, — невблаганно вів далі Берлінґейм, — ту, у яку вона грається, коли всі інші втіхи вже вичерпано, — ти це помітив? Я маю на мислі ту гру, котру вона зве «Небесні Близнюки» або «Авель та Джумелла», але я її називаю «Верхи до Гоморри»…
— Негідник! — пронизливо заверещав Ебенезер і спробував було накинутися на свого колишнього вихователя, але його міцно тримали плантатори, радячи притлумити свій гнів. Перед очами в нього все пливло: він втратив рівновагу, і його знудило, коли він уявив собі щойно почуте. Неначе з іншої кімнати до нього донісся голос Берлінґейма, який мовив:
