Ебенезер якомога коротше — бо з'ясувалося, що говорити ясно і послідовно йому ще важче, аніж слухати, — розповів, як у нього поцупили одяг, доки він спав у яслах в кукурудзі, і як Мері Манґамморі особисто порятувала його, не вдаючись у подробиці того, що саме Макевой і несе відповідальність за те, що він опинився у Провінції, і дивом дивуючись із того збігу, що вони з цим ірландцем того вечора були так близько один від одного.
— Їй-богу, — мовив Тейло, — я не здивуюся, якщо взнаю, що саме він украв вашу вдягачку, такий він підступний! Отож я вийшов із корчми, нажлуктившись рому так, що ледве міг ноги пересувати. І так, як ви перемістилися до ясел з кукурудзою, отак і я разом з Макевоєм заліз до візка, щоб проспати решту ночі, і перш ніж натягнути на себе ковдру, яку вожу із собою для таких випадків, я дістав ножа і, погрожуючи ним, попередив його, що пошаткую його на капусту, якщо він тільки сунеться до мене. Тоді я заснув і не знав, що діється, аж доки вранці не зійшло сонце, і я прокинувся вже слугою Совтера!
— Святий Боже! Як же це сталося?
Тейло загарчав і похитав головою.
— Ром був причиною всього того, — вирік він. — Моєю помилкою було покласти ножа біля голови, щоб він не скочив на мене, і я був надто п'яний, щоб покласти його так, аби він його не дістав. Я зв'язав йому разом ноги і руки, але він якимсь робом викрутився, не розбудивши мене, і, розрізавши пута ножем, звільнився. Просто якесь диво, що він не зарізав мене одразу, бо я спав, як цуцик у пліднику, але замість убити мене, Макевой обібрав мене до нитки. Отак прощавайте мої шістдесят три фунти, більшість, дякуючи Богу, у квитах на тютюн, котрі він не посміє обміняти у Телботі чи Дорсеті, але п'ять чи шість фунтів у монетах королівства; а потім прощавай найцінніша здобич — моя половина контракту про найм того негідника! Озброєний цим, із того, що я дізнався, він зухвало, буцім нічого й не сталося, іде до корчми, купує собі їдла, витягає з ліжок дівок Мері Манґамморі та обходить їх усіх по разу, сиплючи моїм сріблом наліво й направо. Нарешті на світанку, доки я досі сплю мертвецьким сном після рому, їхні із Совтером шляхи якось перетинаються, й отут мені й гак! Якби він спробував укласти цю шахрайську оборудку з кимось іншим, то щойно назвав би своє ім'я, ця справа тут би й скінчилася; але Совтер, хоч він і добре мене знає, попри те, що вдає інше, ладен за шилінг заприсягтися, що король Вільям то є Папа Римський. Вони зробили з мене Макевоя, і за два фунти стерлінгів Совтер купив мій контракт. Я дізнався про це лише тоді, коли його харцизяки прийшли забрати мене, вони притягли мене сюди, прив’язавши до мотузки, і прикували до планшира. І тепер я змушений, згідно з договором, відпрацювати чотири роки на господаря Молдену, а, як я чув, вони із Совтером щирі приятелі, а справжній Макевой, який кудись сховався, доки мене ото тягли, утік, забравши мого візка й коня, і тепер шукай вітра в полі. Не можу я подати скаргу й до суду, позаяк договір каже тільки, що Макевой має руде волосся і бороду і що він худорлявий: мій хазяїн стверджуватиме, що моя статура — це доказ того, як добре він про мене дбає. Ба більше, я маю позиватися до Совтера, а він верткий як в'юн, спробуй його зловити в суді, і на кожного мого приятеля, який присягається, що я Том Тейло, він знайде трьох поганців, які поклянуться, що я — Джон Макевой. Та навіть якби це було не так, мою справу розглядатимуть у суді в Кембриджі й на суддівській лаві буде сам суддя Геммейкер! Одне слово, їду до Молдену, потрапивши в таке ж скрутне становище, як і ви, — цей Річард Совтер оступачив мене від згинця і до самого кінця!
Ебенезер зітхнув.
— Це направду сумна історія, — мовив він, хоча насправді відчував приязнь радше до Макевоя і мав чималі підозри, що цей гендляр відшкодівниками отримав по заслузі. — Втім, врахувавши все, ваш стан усе ж дещо кращий, ніж мій…
Із ним стався новий напад морської хвороби, після чого він ледве вхопився за планшир.
— Не маю навіть достатню здоров'я, щоб оплакати свою долю.
— Та й часу також, клянуся колодкою Криспіна, — сказав Річард Совтер, що вийшов нагору з каюти якраз вчасно, щоб почути цю останню репліку, — бо ондечки по лівому борту мис Каслгейвн, ще проминути два миси — і то вже буде мис Кука.
Ебенезер застогнав.
— Гарна ж буде новина! Це буде як похоронний дзвін, і якого біса мені дивитися на свій дім, адже він більше не мій, і щойно я його побачу, моєму життю настане кінець.
— Гай-гай, — мовив Совтер, — завжди можна якось викрутитися. Можете принаймні втішитися тим, що це не ром, не дурна впертість чи лють юрби занапастили вас, а звичайнісінька пиха та невинність, котрі згубили багацько шляхетних осіб поперед вас. Бачите будинок он там проміж тополь?
Шлюп оминув мис Каслгейвн і пішов правим галсом, прямуючи на захід під свіжим бризом, що дув із Затоки. На березі по лівому борту показалася велика, оббита білими дошками садиба.
— Невже так швидко й Молден! — вигукнув поет.
