Баришник дур-зіллям полностью

Ебенезер гірко всміхнувся.

— Він уже знає мене як чоловіка, якого дуже цікавить справедливість! І, може, йому припаде до смаку те, що він матиме колишнього хазяїна за звичайного слугу…

Тейло зробив рух, неначе бажаючи обійняти його.

— Хай Бог благословить вас, сер! То ви це зробите?

Ебенезер відсахнувся.

— Я ще не дав згоди, майте на увазі. Однак вибір небагатий — або це, або самогубство, тож варто трохи подумати.

Тейло вхопив його за руку і поцілував її.

— Присяй-бо, пане, ви справжнісінький християнський святий!

— Що має означати — готова пожива для мучеництва, — відказав Лауреат, — ласий шматок для левів усього світу.

Поява Совтера на чардаку поклала кінець їхній розмові.

— Кажіть, що хочете, — вирік він без певного зв'язку з чимось, — а все ж таки доволі гарний маєток ви втратили, і клянуся келихом рому святого Мартина, на вашому місці я зробив би все, що в моїх силах, аби повернути його назад — навіть якби треба було тільки звести молитву святому Еліану, що допомагає віднайти втрачені речі.

Говорячи це, він, примруживши очі, пильно дивився у море, так, що якоїсь миті Ебенезер злякався, що він міг підслухати їхні плани й уже замислив якусь відплату. Але потім він сказав: «Глянь-но он туди, хлопче», — і сувоєм паперів вказав у бік заходу, туди, куди дивився сам. І хоч до берега досі залишалося три чи чотири милі, шлюп, ідучи правим галсом, підплив досить близько, щоб можна було вже розрізнити окремі дерева — клени та дуби на узвишші та скипидарні сосни ближче до берега — і видно було пришиб для човнів, що тягнувся в їхньому напрямку від вкритої травою галявини, що сягала білого дерев'яного будинку благородного вигляду та солідних розмірів.

— Чи пов'язана з ним також якась історія? — запитав Ебенезер без особливого інтересу.

— Клянуся носовичком святої Вероніки, тут уже тобі краще судити, ніж мені, — розсміявся правник. — Це Молден.

Лауреат домагається того, що стає жонатим чоловіком без жодного ущербку для своєї невинності

У міру того, як шлюп Совтера наближався до берега, ставало можливим розгледіти маєток у дедалі більших подробицях, й Ебенезер, пильно вдивляючись у нього, відчував, як у животі розливається якась млість. Будинок, щоправда, був дещо менший, ніж він очікував, і збитий із не дуже міцних, пофарбованих у біле дощок, а не з каменю, як того хотілося б; подвір'я також свідчило про те, що його батько мало уваги приділяв тому, щоб його штудерно упорядкувати, а його мешканці також не завдавали собі зайвого клопоту тим, щоб навести там лад. Але побачене крізь потрійну лінзу гарячки, втрати та ранніх дитячих спогадів, це місце набувало якогось шляхетного вигляду.

Дивно, але найперша його думка була про сестру Анну.

— Святі Небеса! — подумав він, і від сліз у нього все в очах попливло. — Я дозволив нашому старожитньому будинку вислизнути в мене прямісінько з рук! А хай буде проклята така невинність!

Цей останній вилив почуттів нагадав йому про Ендрю, і хоча він здригнувся від однієї лише думки про батьків гнів, щойно ця новина дійде до Англії, але йому важко було погамувати бажання, аби ця лють і кара впали на нього, таким жалюгідним і невтішним було оце його теперішнє презирство до себе. Приголомшлива пропозиція Тейло завдяки цій думці зробилася привабливою: це не тільки дасть йому засоби для існування та медичний догляд, яких він потребує, і шанс, хоч який слабкий, повернути маєток назад; віддатися у найми «хазяїну Молдену» також стало б карою — достоту, як здавалося його незмінно поетичній і наразі гарячковій уяві, це навіть було б чимось на кшталт спокути — за всі його провинності. Його невинність коштувала йому маєтку; дуже добре, ну що ж, тоді він буде слугою своєї невинності — і либонь навіть, як на те натякає саме поняття відшкодівник, спокутує таким робом свою провину за цю дурницю, взявши гору над бондарем Вільямом Смітом.

Коли шлюп пришвартувався біля пришибу, Совтер залишив Тейло прикутим до планшира й запросив Ебенезера скласти йому компанію і пройтися до будинку.

— Не можу сказати, наскільки вам там будуть раді, але принаймні ви зможете розпитати про вашого слугу і вашу подругу та роздивитися, що до чого.

— Еге ж, і я також маю побачити Сміта, — слабким голосом мовив Лауреат. — Маю дещо йому сказати.

— Ну, що ж, ми маємо владнати одну справу, він і я, але після того… Гляньте-но, клянусь голкою Ґудмена! Ось він і сам іде, щоб привітати нас. Гей, там!

Бондар, що стояв у дверях будинку, помахав у відповідь і пішов моріжком їм назустріч, супроводжуваний якоюсь жінкою в сукні зі шкотського сукна.

— Присяй-бо! — вигукнув Ебенезер. — Чи це та хвойда С'юзен Воррен?

— Донька містера Сміта, — нагадав йому Совтер.

Коли вони підійшли ближче, С'юзен пильно подивилася на Лауреата; Ебенезер же, зі свого боку, сповнений гніву і сорому, відвів очі.

— Так, так, — вигукнув Сміт, — та це ж пан Кук! Я спочатку не пізнав вас у новому вбранні, сер, але вас раді бачити в Молдені, це точно, і ви маєте залишитися з нами на обід!