Баришник дур-зіллям полностью

— Я так гадаю, що він хворий, — сказала дещо стривожено С’юзен.

— Я смертельно хворий, — сказав Ебенезер і більше нічого не міг сказати; голова запаморочилась, він похитнувся і мусив вхопити Совтера за руку, щоб не впасти.

— Проведи його всередину, — наказав Сміт С'юзен. — Можливо, доктор Совтер виділить йому пігулку, коли ми скінчимо нашу справу.

Дівчина, від чого Лауреат зніяковів, слухняно поклала його руку собі на плече і повела Ебена до будинку. Поза тим, що вона, здавалось, помилася, вона так само була обшарпана й нечесана, як і тоді, коли гнала свиней капітана Мітчелла й поет уперше її побачив, і навіть сором'язливого побіжного погляду на неї було досить, щоб побачити, що її обличчя і шия були спотворені близнами й відмітинами навіть більше, ніж доти.

— Де Джоан Тоуст? — запитав він, як тільки зібрався на силі. — Цей твій негідник батько, невже він обійшовся з нею погано?

— Вона так і не з'явилася, — відповіла коротко С'юзен. — Либонь, узяла під сумніви ваші наміри: у повії мало підстав довіряти чоловікам.

— А у чоловіка — довіряти повіям! Присягаюся, С'юзен Воррен: якщо цю дівчину скривдили і ви до того хоч якось причетні, ви заплатите за це!

Він хотів натиснути на неї, але, окрім його слабкості, були ще дві неприємні речі, які слід було взяти до уваги, котрі заважали йому продовжити розмову на цю тему: по-перше, Джоан могла довідатися, що чоловік, якого вона шукала, раптом став жебраком, і відтак у її очах став не вартий того, щоб його розшукувати; а по-друге, до неї могли дійти чутки, що Макевой помандрував слідом за нею до Меріленду, і вона зникла, щоб знайти натомість його. Тим-то, коли С'юзен запевнила його, що коли Джоан Тоуст і завдали якоїсь шкоди, то вона до того непричетна, він вдовольнився тим, що спитав про Бертрана, якого Берлінґейм вирядив до Сент-Мері, щоб той знайшов і забрав багаж Лауреата.

— Скриня, привезти яку ви його послали, уже тут, — відказала дівчина. — Вона прибула пакетботом із Сент-Мері. Але щодо того чоловіка, то я його не бачила і не чула, що з ним.

— Кому дає ляпаса Фортуна, того лупцює весь світ, — зітхнув Ебенезер. — Краще було б для них обох знайти нове пасовисько, позаяк я більше не маю нічого, за що міг би утримувати дружину чи слугу. Але, зрештою, те, що їм забракло відданості, ранить мене до глибини серця!

Вони ввійшли в дім, і хоч внутрішнє оздоблення виказувало той самий брак уваги з боку господаря, що й зовнішній вигляд, однак кімнати були просторими й достатньо вмебльованими, і Лауреат, побачивши їх, заплакав.

— Яким Молден мені здається схожим на рай, тепер, коли я втратив його! — Він відчув, що мусить сісти, але коли С'юзен спробувала йому допомогти, сердито відмахнувся. — Для чого вдавати цю турботу до хворого жебрака-невдахи! Б'юся навзаклад, ти вже помирилася зі своїм батьком, тепер, коли він став джентльменом-плантатором — іди, бався собі у велику пані в моєму маєтку! Що, ти ще сльозу можеш пустити наді мною? Коли маєм — не шануєм, а згубивши плачем.

С'юзен безсоромно втерла сльози краєм своєї заяложеної спідниці.

— Ви — не єдиний, кого тоді скривдили своїм вчинком у суді.

— Ха! Твій батечко дав тобі хльосту за те, що ти виступила проти нього?

С'юзен сумно похитала головою.

— Усе насправді інакше, ніж здається, містере Кук…

— О, Боже! — Ебенезер ляснув собі по голові. — Та ж сама стара пісенька! Мій маєток і посаг Анни пропав, мій ліпший друг зрадив мене і кинув помирати з голоду, жінку, яку кохаю, спіткала якась лиха доля, або ж вона з презирством відкинула мене, бо я жебрак, а щодо мене, то мій батько однаково що зрікся мене, позбавивши вітцівщини, а сам я ледь не помираю, звикаючи до тутешніх умов, й у свої останні години на землі я мушу терпіти мудрування якоїсь невдячної блудниці!

— Можливо, одного дня ви зрозумієте, — мовила С'юзен. — У мене немає жодного бажання завдавати вам більше прикрощів, ніж ви вже завдали самі собі!

Із цими словами жінка, схлипуючи, вибігла з кімнати.

— Ні, стривайте! — крикнув благально Лауреат і, попри свою хворобу, подався слідом за нею, щоб вибачитися за свої жорстокі слова. Однак він був не в змозі рухатися достатньо швидко й прудко і скоро її згубив. Він блукав з кімнати в кімнату без жодної мети, доки нарешті не опинився в приміщенні, що скидалося на кухню. Три жінки, усі вбрані як служниці, грали в карти за столом; вони неприязно подивилися на нього.

— Перепрошую, дами, — мовив він, прихилившись до одвірка, — я шукаю місіс С'юзен Воррен.

— Тоді ти шукаєш собі довчасну могилу, — глузливо відказала та, що здавала карти, і решта весело зареготала. — А тепер забирайся звідси, ще день, і надто рано турбувати С'юзі чи будь-кого з нас.

— Пробачте, — поспіхом сказав Ебенезер. — Я не збирався заважати вам у вашій грі.

— Це всього лише проста «мушка», — сказала та, що з картами.

— Проста, але ж здаєш неправильно! — крикнула інша, що говорила з французьким акцентом. — Що це ти робиш? Хочеш мене надурити?