— Цей мавр! — здригнувшись, сказала С'юзен. — Я дуже добре його знаю з її розповіді, і мене нудить і тіпає від одної згадки! Але вислухай усю історію…
— Але ж я не закінчив свою сповідь, — заперечив Ебенезер.
— А тобі й немає в чому зізнаватися, що мені не було б уже відомо, — похмуро сказала С'юзен і стала розповідати далі. — Тільки-но пірати вивісили свій прапор, капітан наказав усім жінкам не чинити опору, а добровільно підкоритися їм, сподіваючись, що допіру пірати погамують свою хіть, вони залишать їх цілими й здоровими, а корабель буде на плаву. Але дві дівчини сховалися у найвіддаленіших закамарках трюму: Джоан Тоуст, оскільки вона заприсяглася залишитися чистою, як черниця, й інша дівчина, так спотворена збуром і пранцями, що їй залишалося жити лише декілька днів, і вона хотіла зійти в могилу незґвалтованою.
— І саме там мавр їх і знайшов! Мені зле!
— Там-то він їх і знайшов, — підтвердила С'юзен. — Це було те, від чого кожна дівчина здригається уві сні: вони сиділи там навпочіпки в пітьмі, а над їхніми головами лунали звуки цього хтивого розбою, а тоді відкрився люк, що вів до трюму, і ввійшов цей страхітливий мавр! Він тримав у руці каганець, й у тому світлі вони побачили його обличчя і здоровецьке чорне тіло.
Коли він укмітив двох жінок, то захарчав і стрибнув до тої, що була найближче, і так сталося, що це була саме та, якій уже небагато залишалося до смерті. Така вже була лиха вдача у Джоан Тоуст, власне, як і в нього, що він при світлі свічки не помітив пранців дівки, і щойно він скінчив і посунув до Джоан, то до неї вже наближалося дві напасті замість одної.
Ебенезер тільки простогнав і похитав головою.
— Вона спробувала було втекти, коли мавр забрався на хвору дівчину, але він зловив її за щиколотку і відважив їй такого замашного стусана, що вона опритомніла, коли він уже ніс її та ту іншу дівку по трапу на чардак. Коли їй вдалося вирватися і вона полізла по линвах, як ти бачив, то її останньою надією було те, що він кине переслідувати її та стане розважатися з тими дівчиськами на покладі; але перш ніж вона дісталася верхівки, гойданина та кільова хитавиця нагнали на неї такого жаху, що вона була змушена зупинитися і просунути руки й ноги крізь наряддя, немов муха, що застрягла в павутинні. Саме там мавр і тріскав її, аж доки вона знепритомніла, і там вона провисіла Бог відає скільки ще — зґвалтована, затруєна пранцями і засіяна сім'ям цього монстра!
— О, ні!
— Саме так, — потвердила С'юзен. — Хоч лише по якімсь часі стало зрозуміло, що мавр нагородив її дитиною. Але це варварське поводження було ніщо проти її наступного нещастя: ледве вона отямилася і побачила, що й досі висить на вантах, як почула, що інший пірат дереться нагору, при тому хтиво гукаючи до неї. Вона вирішила стрибнути в океан, якщо це мавр, але коли вона озирнулася, то виявилося, що…
— То був я, — схлипував Ебенезер, — і горіти мені за це в пеклі! Уперше в житті мене охопила така хіть, немов у цапа в гоні, і я не мав жодної надії побачити знову Джоан Тоуст, яка, як я гадав, зневажала мене. Святий Боже, це ж тільки рішення Паунда відплисти врятувало її від ще одного ґвалту, та ще й від рук чоловіка, заради якого їй довелося все це стерпіти! Я й до сьогодні не можу зрозуміти цю слабкість, як і ще одну, коли я спробував взяти тебе силоміць у капітана Мітчелла.
— Для тебе це була лише проста хіть, до якої схильні всі смертні, — відказала С'юзен, — але для Джоан Тоуст це був кінець світу, бо вона кохала тебе так, як жоден смертний не кохав. Коли «Кіпріотка» прийшла до порту Філадельфії, вона записалася до першого бурдею в доках, який, як виявилося, належав капітану Мітчеллу з округу Калверт!
— Святі Небеса, ти хочеш сказати, що…
— Я хочу сказати, що вона була його хвойдою від самого початку! Пранці, які вона підхопила від мавра, невдовзі буйним квітом розповзлися по всьому її тілу, і жоден джентльмен не хотів її наймати; ба більше, вона дізналася, що має привести дитину. Тільки-но вона вкинулася в опій, щоб знайти перепочинок від своїх нещасть, як одразу ж потрапила у вічну кабалу до капітана Мітчелла, і її відправили заражати пранцями індіян і справляти всіляку ручну роботу. Саме тоді ти з'явився у Мітчелла, мов жертва кораблетрощі, неначе якась постать уві сні, і вона так встидалася своєї потворності, і так вона палала гнівом від того, що ти її зрадив, і такий її брав відчай, коли вона думала про майбутнє, що Джоан вирішила покласти всьому край і вкоротити собі віку. І вже не ту гарненьку Джоан Тоуст з «Медальйона» доправив цей перстень до Молдену, а її жахливий труп!
— І я її вбивця! — вигукнув Ебенезер. Він підхопився зі стільця. — Побачу її могилу і покладу кінець своєму життю також! Де її тіло?
— Воно там, де й завжди було, відколи настала осінь, — сказала С'юзен і поклала собі руку на груди. — Ось тіло твоєї Джоан Тоуст, просто перед твоїми очима!
— О ні, не може бути! — Але він зрозумів, що так воно і є, і від того сльози знову покотилися по його щоках. — Це просто неможливо! Генрі… Генрі мусив би знати, о Боже! А Сміт, твій батько…
