— Ні, Ебене, з мого боку було б уже занадто вимагати від тебе стільки, а з твого — обіцяти. Я і не сподіваюся, що ти навіть чекатимеш.
— Хай мене Бог покарає, якщо ні! Як ти тільки можеш так думати!
Джоан похитала головою і повернула срібний перстень у себе на пальці.
— У всякому разі я тепер мушу йти до сушарні, — сказала вона похмуро. — А перстень мені допоможе.
Якийсь час після того, як вона пішла, Ебенезер повністю вдягнений лежав поперек ліжка досі під враженням від того, що йому довелося взнати цього вечора. Свічка, запалена одразу після вечері, щоб осявати завершення поеми, уже давно догоріла і згасла від найменшого протягу з передпокою по тому, як пішла Джоан. В одній руці він стискав гроші, які вона йому лишила; Ебенезер покрутив на пальці персня з кістки і підніс молитву без слів, дякуючи всім тим богам, які дарували йому цю нагоду втекти від батьківського гніву з одного боку та уникнути самогубства з другого і в той же час повернути певною мірою свій жахливий борг Джоан Тоуст.
«Яке діло поетові до справ усього світу? — риторично запитав він сам себе. — До власності й маєтків, цих плутаних суперечок, що точаться поміж урядами, сітей кохання? Вони тільки предмет, який він розглядає, і що більша роль, яку він у цьому всьому грає, то менш ясно він усе це бачить і менш повно. То була моя велика помилка від самого початку: поет має кинутись ув обійми Життя, саме так, як я казав, і вивідати його найпотаємніші принади й таємниці, як коханець, але він мусить сховати своє серце подалі й нікому його не віддавати, бути холодним, як нечулий джиґун, чиє мистецтво поводження з жінками походить з його відстороненості; або ж як ті святі отці, що колись втопали у гріху, щоби потім краще зачинитися у своїх келіях і одректися від світу з розумінням, отож так і поет має поринути в той світ, у якому він зродився, й струсити його із себе, перш ніж він його скує. Він — кмітливий і вправний мандрівник і, опинившись у чужім краї, наслідує одяг і поведінку тих, хто там живе, щоб краще примітити їхні варварські звичаї; одначе він залишається мандрівником, що не затримується там надто довго. Він може бавитись у любов або вченість, збивати грошву або ж гратися в уряд — авжеж, навіть у духовність чи метафізику, — доки він тримає в пам'яті те, що це лиш гра, у яку бавляться заради розваги, і чи очікує його невдача, чи то успіх, йому то все однаковісінько. Я — поет і не хто інший; і я буду сумлінним тільки в моєму мистецтві, і на тім кінець!»
Він пустився в ці міркування, щоб виправдати свою втечу з Джоан; однак у ту хвилю, як вони прибрали тон маніфесту, нова думка стрельнула йому до голови, така огидна, що він викинув її одразу, а втім, вона була така принадна у своїй зловмисності, що знову і знову пхалася назад до голови.
«О Боже, це ж треба, щоб я до такого додумався! А в цей час ця бідолашна гарує і тремтить в обіймах якогось дикуна, аби заробить нам на проїзд!»
І попри те що він назвав цю мисль неможливою, він про це подумав, і що більше ганив її і намагався відгородитися від неї, то дедалі чіпкіше вона трималася в його уяві. По якихось там сорока п'яти хвилинах він сказав собі: «То не її вина, що мавр розлупив її та заразив, і ще й нагородив чорним дитям. Попри весь той її опій і розпусний триб життя, вона залишається тією самою Джоан Тоуст, яку я кохаю, і її вдачу не спотворили ані жорстоке поводження Мітчелла, ані його проносні, що зіпсували їй зуби та волосся. То свята віра і спочуття змусили її залишити мені ці гроші, хоч вона й дістала їх від мого батька, здобувши їх шахрайством. Ба більше, вона — моя дружина; і це нічого не значить в очах Всевишнього, що Річард Совтер, може, і не мав влади на те, щоб укладати шлюби, як нічого не значить і те, що я одружився з примусу, а вона вийшла заміж під чужим ім'ям чи що в очах закону вона чинила десятки й сотні перелюбів, тоді як наш шлюб і досі не консумовано! Я маю дочекатися, доки вона повернеться, і у випадку, якщо вона не позатруює тих брудних індіян на шість фунтів, тоді сумління мені велить повернути їй батькові гроші й, зрештою, знести його гнів, який буде ще більший, позаяк вона звабила й ошукала його! Так нам велить християнський кодекс честі, і хоча я як поет, так би мовити, усього лиш гість у цьому християнському світі, а все ж таки гість мусить шанувати правила дому, де він перебуває».
А втім, що змушує його додержуватися їх, як не той самий кодекс, про який ідеться? Наскільки він міг правильно оцінити, то його час уже добігав кінця: він підвівся з ліжка, накинув теплий каптан собі на плечі й відшукав гросбух. І хоча він не міг прочитати вірші в темряві, але почав виспівувати подумки палке й сердите завершення своєї сатири й, обійнявши записник, притис його до грудей.
