— Генрі Берлінґейм знав, хто я, від того самого вечора, коли ти заявився у Мітчелла, і на моє прохання зберіг цей секрет.
— Але ж історія С'юзен Воррен і Елізабет Вільямс…
— Це все правда, від початку і до кінця, окрім однієї подробиці: це історія поневірянь бідної дівчини, яку я взнала, коли мене привели до Мітчелла. І саме моя схожість на неї, а її на Елізабет Мітчелл зумовили ту високу ціну, що він заплатив за мене; після того як він мене поневолив своїм опієм, він у нападі гніву вбив С'юзен і поховав її як Елізабет Мітчелл!
— Присяй-бо!
— Тоді стало потрібно, — вирекла Джоан, — приховати його злочин, адже він не хотів привертати уваги до цієї справи. Отож він знайшов Вільяма Сміта в Молдені й сказав йому, що дівчина померла від пранців; тоді, щоб уже убезпечити себе, він пообіцяв зробити Сміта заможним бандуром за умови, що той визнає мене за свою доньку. Жадібність бондаря взяла гору над його почуттями, і, звісно, він не відмовив Мітчеллу в цій справі.
— Але ж їй-бо! — вигукнув Ебенезер. — Цей Мітчелл більший лиходій, ніж його пан Куд!
— Не знаю, хто пан Мітчелла і чи взагалі він у нього є, але знаю, що тут відбувається щось жахливе. Мітчелл постачає опій по всіх усюдах у Провінції, і такі самі дівчата, як я, поставлені для того, щоб заражати пранцями цих бідолашних індіян.
Образ останнього вкупі зі спогадами про його поведінку в Мітчелла й усвідомленням своєї частки відповідальності за те лихо, яке її спіткало, виявилися для Ебенезера надто важким тягарем: він відчув потяг блювати, його зсудомило, і він виснажений ліг поперек ліжка.
— Я згадала ім'я Джоан Тоуст, аби піддати тебе спитку, вивідати твої почуття щодо неї; і ще раз я випробовувала тебе, пропонуючи злягання як плату за перевіз на човні: якби ти зневажив мене, то я залічила б це на карб своєї потворності, оскільки ти мав намір зґвалтувати мене на «Кіпріотці», коли я була привабливішою. Втім, коли ти натомість накинувся на мене в опочивальні, то мені і це не підлестило, адже ти вирік, що вдаватимеш із себе дівака з Джоан Тоуст у Молдені.
— Дай мені вмерти від сорому! — заголосив Ебенезер. — Принеси мені знизу пістоль і помстися за всі свої страждання! Або приклич Джона Макевоя і розкажи йому, що тобі довелося витерпіти через мене, — я розділю з ним втіху, коли він убиватиме мене!
— Я вже бачила Джона Макевоя, — відказала Джоан, — у цьому самому домі, менше ніж шість тижнів тому. Він прочув про твою втрату Молдену і розшукав мене через Берлінґейма, доки ти хворів.
— Як же він має мене ненавидіти!
— Навіть ще до того, як він побачив, у якому я стані, — жваво мовила С'юзен, — його найбільшим бажанням було вбити тебе.
— Тоді приведи його, і хай він пристрелить мене, і на тому край!
— Вислухай мене. — Джоан посунулася ближче і стала над ним біля краю ліжка. — Я сказала йому, що ми — чоловік і жінка, хоч ти й досі залишаєшся діваком, і я кохаю тебе, попри всі свої болячки; і я сказала йому, що за твої нещастя, і мої, і його також не можна винити когось одного, усі мають розділити вину. Кінець-кінцем я йому сказала, що досі люблю його, але не так, як кохаю свого мужа, і якщо він скривдить тебе, то завдасть болю і мені також. Тоді я відіслала його геть і попросила більше не вертатися, адже
Ебенезер був надто приголомшений, аби щось сказати.
— Ось шість фунтів, котрі мені дав твій батько, щоб я могла втекти від Мітчелла, — похапцем завершила Джоан, поклавши гроші на покривало. — Цього стане на те, щоб заплатити за перевіз для одного, а ще дві години в сушарні — і я зароблю для другого. Барк «Пілігрим» відпливає з Кембриджа з ранковим відпливом, щоб приєднатися до флотилії у Кекутані.
— Ти надто добра! — схлипнув поет. — Що я можу сказати чи зробити, щоб показати тобі свою любов?
— Жоден чоловік не може любити ту розвалину, котру ти пошлюбив, — відказала С'юзен. — Але якщо ти й справді хочеш полегшити мені тягар, то є одна річ, яку б я хотіла, щоб ти зробив.
— Усе що завгодно! — поклявся Ебенезер і вже опісля з жахом зрозумів, що вона може попрохати.
— Я бачу твій страх у тебе на обличчі, — завважила Джоан. — Відкинь його; я не прагну твоєї невинності.
— Клянуся тобі…
— Прошу, не треба, це непотрібна кривоприсяга. Я тільки прошу тебе носити цей перстень з риб'ячої кістки, що ти мені дав, який чомусь має таку дивну цінність між деяких плантаторів, а мені дозволь носити твій срібний перстень-печатку: я відчуватиму себе більше дружиною і менше підтіпанкою, яку тягають по кущах.
— Це надто мала винагорода за все, — мовив Ебенезер, і хоча йому насправді було доволі боляче втратити цей перстень, який дала йому сестра, він намагався не виказувати своїх почуттів, коли стягнув його зі свого пальця, а Джоан на його місце насунула ще більшу риб'ячу кістку.
— Присягайся мені, що ти мій чоловік! — зажадала вона.
— Клянуся перед Богом! Так, ти моя дружина на віки вічні!
